Читати книгу - "Божа кара"

За тиждень Максим книжку й упорав. Брав і на роботу: в шофера робота яка? Поки їде машина, доки й робота. А стане — відпочивай, доки навантажать чи розвантажать. То Максим книжку швиденько на кермо та сторінки і ковтає. Ховаючись, щоб ніхто не побачив, бо засміють.

Дочитав останню сторінку, з жалем закрив, ледь діждався неділі, щоб однести учительці.

— Здрастуйте! А несіть вашу сокиру.

— Та що ви! Я ще й ці не попалила.

— Несіть-несіть! — Максим цілився ще на одну книжку, та попросити отак задарма було не з руки.

Коли знову нарубав цілісіньку гору та зайшов випити чаю, то на запитання учительки, чи сподобалась книжка, відповів:

— Не те слово — сподобалась! Я такої цікавої скільки й живу не читав.

Учителька аж розцвіла — так їй приємно було.

— Хочете ще якусь взяти?

— Та незручно якось, — зам’явся Максим.

— Беріть-беріть… От візьміть хоча б цю.

Ця була ще цікавіша. І знову Максим ледь діждався неділі наступної…

А селом поповзла уже чутка: Максим учащає до нової учительки. А чого чоловік до молодої жінки вчащає? Звісно чого!

Порахували навіть дрова. Максимом нарубані. До останньої цурки.

Бігла вулицею, тримаючи рогача, наче списа, і ніщо не могло зупинити зараз Марусю. Вся міліція чорнобаївська на дорозі хай стане — розмете й міліцію.

Налетіла як вихор — і по вікнах! по вікнах! — шибки так і брязнули.

З хати вискочили не Максим та «навчителька» — Мартинчиха:

— А що це ти, суча дочко, робиш?!

Маруся мовчки й далі товкла вікна. А коли Мартинчиха спробувала видерти рогача, Маруся так її шарпонула, що стара заледве не впала.

— Відійдіть!.. Гетьте, бо й голову вам розвалю!..

— Свят, свят, свят! — позадкувала у сіни Мартинчиха. І вже звідти закричала щосили: — Калавур!.. Людоньки добрі, рятуйте, бо ця сатана й хату розвалить!..

* * *

Максим про те як почув, не знав, де діватись од гніву та сорому. Не знав, що й зробив би Марусі, коли б вона не втекла до батьків.

«Та будь воно прокляте, отаке життя! Нащо я в цей світ і родився!»

І така чорна безвихідь огорнула Максима, що він сам до себе сказав: «Повішусь!.. Візьму і повішусь!»

Знайшов мотуз та й рушив до лісу. Не попрощавшись із Марусею — бачити її не хотів! Стояли вже сутінки, і здавалось Максимові, що в кожної хати, мимо яких він проходив, не вікна — величезні очиська. Так і зирять, так і пасуть кожен крок, кожен порух.

Вулиця, слава Богу, скінчилася, остання хата глипнула цікавим оком у спину Максимові, який, ступивши до лісу, попрямував до сосни.

У їхньому лісі росла старезна сосна. Ще, мабуть, і лісу не було навкруги, а вона вже стояла. І всі чоловіки їхнього села, коли надумувалися вішатись, вибирали чомусь саме цю деревину.

Не порушив традиції й Максим. Видерся якнайвище, вибрав гілляку потовщу, прив’язав надійніше мотуз, накинув на шию петлю та й стрибнув із деревини.

Сосна терпіла-терпіла, а на Максимові терпець і ввірвався: та чи довго ви, антихристи, на мені будете вішатись?! Узяла та й уламала гілляку. І Максим замість того, щоб загойдатися в повітрі, каменюкою шаснув донизу. Врізався гузном у твердь — земля пішла хвилями. А вже зверху важкенна гілляка — трісь! — по дурній голові!..

A-а, сила нечиста!..

Зірвався на рівні, ухопив зозла гілляку та й, забувши, що вона ж до його шиї й примотузована, пожбурив щосили в соснину. Гілляка об стовбур, і Максим у той же стовбур мордякою…

* * *

Отак і живуть Максим та Маруся.

Маруся далі працює телятницею та порає немале своє господарство. Максим шоферує та помагає по домашньому Марусі. А коли на нього накотить, бере весло та кожуха і рушає на Сулу. Це коли навесні, влітку чи восени. А взимку йде полювать кабана чи лисицю. Хоч так і не вистрілив жодного разу: або засне, з головою зарившись у сіно, або так замішується вогняною кумасею, яка вибігла помишкувати в снігу, що й про рушницю забуде.

Завели вони й дитинку: викапаного Максима. З такими очима, що хтозна-куди й дивляться, хтозна-що й бачать. «Росте комусь на лихо!» — каже Маруся.

А ще Маруся помирилася з учителькою. Подружилися — водою тепер не розлити.

А будинок новий?.. Що ж будинок. Хіба на будинкові світ клином зійшовся? Розвалиться цей, тоді нікуди буде діватись Максимові: побудує.

Оце, здається, і все.

Лишилося хіба що додати: Максим перечитав усі книжки, що стоять на етажерці в учительки, і тепер нудить світом. Тож якщо у вас завелася зайва книжка, особливо про звірів та мандри, не пошкодуйте — вишліть Максимові! Він не знати як буде вам вдячний.

Оксана з роду Яновських

I

Пишемо цю повістину разом: я і Оксана Яновська. Кожне по-своєму.  І хай нам Бог допоможе ні на йоту не одступитись од правди.

II

Я, Оксана Яновська, дама сімдесяти шести літ, пишу ці спогади для письменника — Анатолія Дімарова. Про те, що мій родовід іде через мого діда Кирила Яновського, про що я нікому ніколи не говорила, окрім дорогого Дімарова, бо вважаю, що тут немає ніякої заслуги, а просто так воно є для мене.

Моя душа вболіває за Гоголем, бо він мав дуже тяжке життя, яке йшло по родоводу та й дісталось мені непослабленим.

III

Жодні душі так не раняться, як душі дітей.

Й Оксана зі славетного роду Яновських повік пам’ятатиме, як вона, до останньої кістоньки обгризена голодом, несла в затиснутій щосили долоньці крихітку хліба, рятуючи її, оту крихітку, од свого завжди голодного ротика.

Несла мамі, яку на людях мусила називати тіткою. Не сміла й притулитись до неї.

IV

Мені в голову вкластись не може, як це трирічна дитина змогла не признаватись до матері.

Єдиної на білому світі рідної людини.

Була ще й бабуся. Яка завжди говорила до ладу та ще й у риму.

Схилялась над нею, малою, пригойдувала і примовляла:

— Козак гуляє, шинкарка носить, носить та й носить, — регоче ніч. «Не пийте, діти! — Вкраїна просить. — Не пийте, рідні, бо проп’єте Січ!» Пропили батька, матір, Вкраїну і душу свою українці, не зосталось ні в голові, ні в кишені, ані в ширінці.

На все життя запам’ятала цей невибагливий віршик-примовку.

А бабуся, опухла од голоду, померла в страшному тридцять третьому році.

V

Моя