Читати книгу - "Божа кара"

— Звідки!.. Звідки й у всіх жінок.

— Так у них же чоловіки.

— А в неї що, не було чоловіка? Вітром надуло?

— Та казала, що був… Що розвелися.

— От бачиш! А ти — покритка!

— Так хіба ж то я, — вже виправдовувалася Маруся. — Люди кажуть…

— Люди!

Максим ще довго не міг заспокоїтись. Спитав за вечерею:

— Так до кого її поселили?

— До Мартинчихи, до кого ж іще. — В їхньому селі якось виходило так, що хто не прибивався — зупинявсь у старої Мартинчихи. Може, тому, що недалечко од сільради й жила, та ще й сама як палець: ні дітей, ні онуків, тільки коза, яка разом із хазяйкою й спить. У більшій кімнаті. А вже в меншій — гості зальотні. Те тиждень, те — місяць, а те, може, й рік, поки знайде собі людськіший притулок чи забереться геть із села. Тож учительку до Мартинчихи одразу й спровадили.

— Знайшли у кого селити! — пирхнув Максим. — Та ще з малою дитиною!

— Ліпше б до нас? У нас же хата нова! — вколола чоловіка Маруся. — На чотири кімнати, ще й кухня і ванна.

Максим одразу і вмовк. Що міг сказати Марусі, коли ще коня до пуття не довів? Два листи латуні зіпсував, не рахуючи бляхи.

А вчителька все не йшла йому з думки. З міста, з асфальту та в їхню багнюку. Пройдуть дощі — одну ногу висмикнеш, другу залишиш. «Як вона, бідолашна, й житиме? Та ще з малою дитиною… Байстрюк!.. Щоб же вам і язики покорчило!»

Вранці йшов до батьків (була саме неділя), не витримав, завернув на ту вулицю, де жила Мартинчиха. Підійшов, а в дворі щось цюкає. Глянув через тин — учителька. В міський одяг вбрана: акуратний жакетик, вузенька спідничка, на голові червоний берет, як він і тримається, а на ногах — черевички модельні. Вчепилася обома руками у важкенну сокиру і цюк-цюк по колоді. Та все кожного разу в іншому місці, здається, що й колода регоче з дроворуба небаченого.

«Довго ж ти, голубонько, отак дрова рубатимеш!» Не витримав, пройшов у ворота, що завжди були навстіж. Привітався, спитав:

— А що це ви робите?

— Та ось рубаю. — Дістала чистеньку хустину, витирає змокрілого лоба.

— А дайте я.

— Що ви, незручно.

— Незручно буде, як ногу собі розпанахаєте. — Максим уже тримав сокиру, приціливсь до колоди. — Ану відійдіть!

За годину нахекав цілісіньку гору.

— Ці спалите — ще позовете.

— Та що ви… Не знаю, як вам і дякувать… Може, зайдете, я вас хоч чаєм почастую?

«Чаєм?» — ледь не розреготався Максим. Ну чудасія! У них у селі якщо і частували, то сорокаградусною, а то й на всі шістдесят. Це коли не казьонкою, а власного виробництва. Такий піднесуть первачок, що люлі-гулі…

— Дякую, до чаїв ми не дуже тут звичні.

А все ж зайшов: цікаво було глянути, як ця зальотна птаха у них влаштувалася.

Чисто, прибрано, все завішано та застелено: невелика кімната аж сяє. Недарма ж у народі кімнати такі називають світлицями. Стіл, два стільці, ліжко, на якому, мабуть, ще пращури Мартинчихи спали, і на ліжкові тому — дитинка у сповитку. Тільки й видно, що соску червону. Стримить непорушно: заснуло мале.

Та не в дитину вп’явся очима Максим — в етажерку, що стояла в кутку, всуціль книжками заставлена.

— Ото все підручники?.. Глянути можна?.. — У дитинстві Максим до книжок був байдужий. Може, тому, що мав справу в основному з підручниками. Алгебра, хімія — суцільна нудота! Максим коли переходив з класу в клас, то підручники, які вже були непотрібні, обов’язково закопував. Чим нудніший підручник, тим глибшу вибехкував яму. Покладе на дно, ногою притопче, землею засипле, ще й хрестика прилаштує на горбочкові. Поки семирічку скінчив, ціле кладовище виросло край городу під лісом.

Аж у шостому потрапив до рук не підручник — Джек Лондон. Доки читав, ходив як у чаду. Марив далеким Клондайком, собачими запряжками, кайлами й лотками для промивання золотоносних пісків. І така на нього напала золота лихоманка, що поцупив якось єдиний тазик із двору, взяв лопату, впріг у возика Котька та й рушив до лісу — промивати пісок.

Золота так і не намив, зате приохотився до книжок. Не до підручників, звісно. За два роки, доки й школу закінчив, перечитав майже половину книжок, що були в бібліотеці, а тоді пішов на роботу в колгосп, а тоді — армія, а тоді — курси шоферів, а тоді одружився з Марусею та придбав телевізор, то вже було не до читання: забув, коли й до бібліотеки заходив.

І ось знову стояв перед книжками. «Як же вона їх на собі й доперла — не надірвалася?» Чотири полиці натоптані так щільно, що й долоні не пропхнути.

Підійшов ближче. Одну висмикнув… другу… «Канада, що пахне смолою…» «Народжена вільною…» Господи, та це ж про левицю, яку він бачив нещодавно у фільмі! Жадібно роздивлявся малюнки, гортав сторінки, поки й учителька повернулась із чайником. Поставив побожно книжку на місце і все поглядав у бік етажерки, сьорбаючи чай.

— Налити іще?

— Дякую, напився отак.

Одставив чашку, пора б уже й прощатись, а очі ніяк не можуть одірватися од етажерки. Не витримав.

— Оце якби почитати.

— То візьміть!

— Що ви. Ще, не доведи Господи, загубиться. — А книжка до рук так і проситься.

— Беріть-беріть!

— Ну, гаразд… Тільки я довгенько читатиму. Знаєте, як у нас із роботою.

— Та читайте хоч і рік, — засміялася учителька. — Прочитаєте цю — візьмете іншу. Он їх скільки у мене. З дитинства збирала.

— Ну, дякую. Тільки дайте в щось загорнути…

Того дня так і не дійшов до батьків Максим: повернув одразу додому. «Почитаю трохи, а тоді вже й піду».

Витер стіл, ще й газету послав. Помив особливо старанно руки, бо звісно, які руки в шофера. Марусі, слава Богу, вдома не було, повіялася в Чорнобай на базар, тож ніхто заважати не буде. Сів до столу — тихо, світло, тільки він та книжка, — одкрив першу сторінку. І забув, хто він і що він…

Читав, поки й Маруся повернулась з базару.

— А чого це кабан вищить як недорізаний? І телиця посеред двору товчеться?

— Вищить?.. Ти диви, а я і не чув. — Максим, сховавши миттю книжку під подушку на ліжкові, глянув у вікно. — Ти диви, одв’язалась! Щойно ж прив’язував.

Вийшов у двір: прив’язати телицю, всипати кабанові, що верещав, аж небо підіймалося, а в голові — левиця і Африка. «Не дасть тепер почитати. Поки й засне». Маруся, яка