Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Холера поширювалася зі швидкістю вогню. Від хати до хати, від села до торговища, а звідти до наступного села. Неушкодженими залишалися тільки окремі господарства і палац Графа Хойницького.

Неторкнутою залишалась і прикордонна корчма у Швабах, хоча крізь неї проходили хмари люду. Здавалося, що бацили негайно здихали в алкогольних випарах, які оповивали корчму.

Та що стосувалося айхмістра Айбеншютца, то він пив анітрохи не зі страху перед епідемією. Навпаки: він пив не тому, що боявся померти, він якраз вижити боявся, мусити жити без Евфемії. Вже якийсь час він узагалі її не бачив. Каптурак і Самешкін спільно поралися при крамниці. До того ж і небагато покупців приходило. Господь знає, що всі ці дні Евфемія робить сама в своєму покої. Що ж вона там робить?

Однієї ночі, випивши вже дуже багато, меду і дев'яностоградусної впереміш, айхмістр Айбеншютц прийняв геть божевільне рішення піти до її покою. Зрештою, це ж був і його покій. Інакше вже несила було витримати. Чим плутанішими ставали його думки, тим чіткіше поставав перед його очима образ Евфемії. Він мало не торкався її руками, нагої Евфемії, так, як вона перед ним лежала. Принаймні торкнутися її, думав він, лише торкнутися! Жодної з тих розкошей, що їх містить її тіло. Але ж торкнутися, лише торкнутися!

«Торкнутися! Торкнутися!» — проказував він уголос сам до себе, плентаючись сходами догори. Двері були відчинені, він увійшов, Евфемія була обернена до нього спиною. Вона сиділа в напівтемній кімнаті й дивилась у вікно. Що ж вона там бачить? Ішов дощ, як і в усі дні. У цій темній ночі, в дощі, що ж вона визирала там, за вікнами? Світилася крихітна нафтова лампочка. Вона стояла високо на шафі для одягу. Вона нагадувала Айбеншютцові якусь тьмяну і безглузду зірку.

Чому ж вона не обертається? Хіба він так тихо увійшов? Він був нездатний відповісти собі, як він увійшов. Ба він уже навіть не знав, коли це могло статися. Хоч він і хитався, йому здавалося, що він стоїть. Споконвіку стоїть отак отут.

«Евфеміє!» — покликав він.

Вона обернулася, вона негайно встала, підійшла до нього. Вона обняла його шию, потерлася щокою об його щоку і сказала: «Не цілувати! Не цілувати!» І знов його відпустила. «Сумно, скажи!» — промовила вона. Її руки безсило звисали вздовж тіла, два зранені крила. Та й узагалі тепер вона здалась Айбеншютцові великою, прекрасною, пораненою птахою. Він хотів був сказати, що вона для нього — найдорожче на світі, що він хотів би задля неї вмерти. Але промовив лиш, проти волі: «Я не боюся холери! Я не боюся холери!» І це тоді, коли його серце аж повнилося прекрасними, ніжними словами для Евфемії. Та язик не слухався. Язик не слухався.

Зненацька він відчув, що в нього пішла обертом голова, і він сперся на двері. Цієї миті вони розчахнулися, і він повалився долі. Він розумів усе, що відбувається. Він виразно бачив, як увійшов Самешкін, спершу вражено застиг на мить, потім він почув, як Самешкін своїм приязно-гортанним голосом запитує: «Що він тут робить?» — і як Евфемія відповідає: «Ти ж бачиш, він помилився! Він п'яний».

Отож я п'яний, подумав айхмістр Айбеншютц. Він відчув, як його підхопили під пахви, це був напевно не Самешкін, це були сильні руки, і виволокли через двері, що все ще були напівпрочинені. Відчув він і як його відпустили, і він ще виразно почув, що Самешкін каже йому «добраніч».

Що ж, справді добра ніч, подумав він. І заснув, як пес, поперек дверей коханої Евфемії, поряд із Самешкіновими чобітьми.

XXX

Уранці, дуже рано, його розбудив служник Онуфрій. Він тримав листа для айхмістра, листа зі службовим штемпелем. Айхмістр Айбеншютц устав, розбитий і втомлений, із твердої, холодної долівки. Він трохи соромився перед служником Онуфрієм за те, що спав отут, перед Евфеміїним порогом. Він підвівся і прочитав листа зі службовим штемпелем. Цього листа вислав повітовий лікар Кіньовер, і в ньому було написано таке:

«Високодостойний пане айхмістр,

обов'язок велить мені сповістити Вам, що Ваша дитина померла вчора ввечері. Життя Вашої дружини в небезпеці. На мою думку, вона не переживе наступної ночі.

Із найглибшою повагою, доктор Кіньовер».

Текст був майже нечитальний, написаний на рецептурному бланку, квапливим, медичним письмом. Попри це, він приголомшив айхмістра Айбеншютца.

Він наказав запрягати, він поїхав додому.

Жінку він застав у ліжку, в тому ж ліжку, в якому він із нею спав. Тепер його обступили медики різного ґатунку, пахло камфорою, п'янко і приголомшливо. Вона впізнала його відразу. Вона цілком змінилась. Вона була синювата, а її уста майже фіялкові. Він достеменно пам'ятав ці уста, коли вони були ще червоні, мов вишні, і коли вони ще цілували його. Він не боявся хвороби. Чого він мав боятися смерти? Та його дружина боялася подавати йому руку, безсилу, жовту руку, кілька разів вона намагалася підвестись йому назустріч, так наче не мала власної волі. Якось жінка сказала йому, вочевидь із великим і останнім зусиллям: «Чоловіче, я завжди тебе любила. Невже я мушу вмерти?» Айхмістра Айбеншютца приголомшило те, що вона звернулася до нього не на ім'я, а назвала просто «чоловіче». Він не знав, чому це так його зворушило.

Мертву дитину давно вже винесли, жінка навіть не знала, що та померла. Черниця сиділа непорушно в ногах ліжка, з вервицею в руці. Вона була непорушна, як святий образ, і лише уста її ворушилися, час від часу вона підносила руку і хрестилась. У головах сидів Айбеншютц. Він заздрив черниці через оцю її непорушність. Сам він раз за разом був змушений вставати і ступати кілька кроків, підходити до вікна і визирати в сльоту. Він радо зробив би для жінки щось добре. Наприклад, заграв би щось. Колись, іще хлопчиком, він грав на скрипці. Іноді тілом вмирущої перебігав дріж. Тоді все це широке ліжко тряслося і рипіло. Час від часу вона стрімко підхоплювалась, у своїй гладенькій білій сорочці вона виглядала тоді як мертва свічка. А тоді знову валилась, як валиться перекинута річ, не людина.

Приїхав лікар. Він уже нічим не міг допомогти. Все, що він міг, — це розповісти, що єдина на весь повіт лікарня давним-давно переповнена. Хворі лежать на підлозі. Новозахворілих змушені залишати вдома. Від нього пронизливо пахло