Читати книгу - "Місце для дракона"

– Хіба вам не хочеться закохатися?

– Ну, закохатися я, звичайно, не проти. Але для князівни – це надто велика розкіш. Краще не закохуватися, бо все одно видадуть за іншого… Одного разу я таки закохалася. Він був сином садівника і підрізав троянди в саду. Я глянула, і мене обпекло. Ох, якби він у ту хвилину підвів очі й сказав: «Моя люба, тікаймо звідси!» – побігла б із ним на край світу. Але за ту хвилину омани ми встигли б добігти хіба лиш на край саду. Там я отямилася б і вернулась назад… Зрештою, він навіть не глянув на мене. А я ще довго вимріювала лицаря, що був би схожий на нього.

– А як вам той лицар з голубою стрічкою?

– Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!

– Зате, видно, бувалий.

– Ой, у нас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.

– А вам що – навіть серце не тьохне?

– Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.

– Чим же він так вас полонив?

– Ой, він такий, такий… ну й не знаю… я б з ним…

– І на край саду?

– Ха-ха… не тільки.

– Нікуди той джура не втече. Буде й далі при вашому чоловікові. Та й при вас.

– Ну й ну, Метелику! Це ви вже кудись не туди заїхали… І як тільки вам вдалося розгадати мої найпотаємніші думки? Яке знання двірських звичаїв!

– Ви мені лестите.

– Метелику, не повірите – мені ще ні з ким так легко не розмовлялося, як з вами. Здається, вам би порозкривала геть усі свої таємниці… Це велике щастя мати когось такого. Я вам обов’язково-обов’язково розповім про своє кохання з джурою… Серед ночі я обережно вийматиму руку з-під голови пана Лавріна і тихо-тихо, навшпиньки прокрадатимусь у сад… А там у саду… я забуду про все на світі. Тільки він і я! І місяць! І солов’ї!

– І жаби: кум-кум!

– Який же ви, Метелику, кусючий, фе! Ось вам за це! – сказала, сміючись, Настасія і хляпнула дракона по носі. – А коли-небудь візьмете нас із джурою на свою могутню спину, і ми полетимо на всю ніч…

– Ви забули, Настуню, одну маленьку дрібничку.

– Яку?

– Мене вже тоді не буде на світі.

– Правда?… О боже! Яка ж я дурненька! Звісно, звідки ж візьметеся, якщо вас уб’є Лаврін! Яка шкода!.. А кому я довірятиму свої таємниці? В мене ж більше нікого-нікого! Подругам такого не скажеш – продадуть ні за макове зерня… Навіть мій тато казав, що якби ви були людиною, а не дра… тобто Метеликом… то він, не задумуючись, віддав би вам свій престол.

– І вас?

– І мене, звичайно. Без престолу я – самі бачите – не таке вже й велике щастя.

– Чому? Ви мені дуже подобаєтесь.

– Як вам не соромно? – надулася князівна. – Гадаєте, мені не відомо, що ви жодної жінки не бачили? Яке у вас може бути уявлення про жіночу вроду?

– Я сказав, що думаю.

– Гм… Взагалі мені приємно, що ви так думаєте… Ах, якби й джура не розумівся на жіночій вроді! На жаль, коли він мене побачив, то був дещо знічений. На портретах я, звичайно, куди соковитіша.

– Для мене ви й так соковита.

– Що – так би й проковтнув, як полуничку?

– Нема дурних. Ще скрут кишок дістану.

– Ну, ви мене, Метелику, ображаєте!.. Стривайте, а якщо вас уб’є не пан Лаврін, а хтось інший?

– Я вже подбаю, аби не підвести вашого татуня.

– Не приведи господи, як вас уб’є Кельбас! Я цього не переживу!

– Мабуть, я теж.

– Пропали тоді мої солов’їні ночі.

– Хіба в Кельбаса нема джури?

– Якщо й був, то вже з голоду, певно, вмер. Кельбас ледве себе прогодовує, де б він ще й джуру тримав?

– Ну, тоді я вам щиро обіцяю, що нікому, крім пана Лавріна, голови не підставлю.

– Боже, який ви милий! Чому ви раніше мене не вкрали? В нашому замку така нудьга! Коли мені тато сказав, що завезе до дракона в печеру, я спочатку злякалась, а потім подумала: а що я, зрештою, бачила в цьому світі? Стіни та й стіни… Деколи на полювання брали. Та й усе… уявляю, як мої подруги нігті кусають від заздрощів! Адже мене викрав не якийсь там гуляка-опришок, а грізний-прегрізний дракон! Боже, ха-ха-ха – бачили б ви свого портрета! Вмерти можна! Таке страхіття, що тільки сплюнь та перехрестися! Лежите ви на горі кісток і черепів, а в лапах корчаться впольовані люди. А з язика кров скрапує.

– Ну й свинство! Ми так не домовлялись!

– Та ви не гнівайтесь, бо мій тато сюди руки не прикладав. Це все його таємний радник. Він вирішив, що лицарі охочіше на бій кинуться, коли таку потвору побачать… Тато, навпаки, обурювався. Він, знаєте, не раз мені розповідав про вас. І які ви гарні вірші пишете.

– Так і казав: гарні?

– Еге ж. Казав: куди нашим віршомазам! Раніше, коли хочете знати, взагалі жодних віршів терпіти не міг. Тримав при собі кількох кобзарів лише для годиться, бо ж такий звичай. Мало що – гості приїдуть чи так яке свято… А тут, дивлюся, ходить по саду й декламує. А то, було, сяде з кобзарями і до вашого вірша мелодію підбирає.

– Та йдіть!

– Ви й не думали – правда? – що так вплинете на нього?… І не лише на нього. Ваші пісні вже й дівчата на вечорницях співають.

– Видно, я недаремно жив. Хоч щось та зостанеться.

2

Лицарі знову з’їхалися в долині перед печерою, де, на їхнє щире захоплення, височіла гора вибілених вітром кісток та черепів.

– Цей дракон, либонь, не такий вже й тюхтій, як про нього говорилось. Оно скільки кісток!

– Еге, але мають такий вигляд, наче пролежали на вітрі не одну сотню літ, – засміявся Гудбрант.

– Хлопці! – прогуркотів Кельбас. – Та що воно таке, що знову нашого дракона ображають?! Запрошуй після цього тих іноземців! Приїде, накаркає, а ти потім голову суши – так воно було чи інакше?

– І справді, Гудбранте, – згодився Юхно, – перебираєш драконами, як дівка парубками.

– Ех, цікаво, як там наша князівночка себе почуває? – потер руки пан Базильо.

– А що їй могло статися? – відмахнувся Кельбас. – Дракон її для викупу тримає. А вона сидить собі, певно, та майбутньому чоловікові шкарпетки плете.

Лицарі – в регіт, один лише пан Лаврін спохмурнів та гаркнув:

– Заткайте свої пельки! Не маєте жодного права так говорити