Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Тільки не кажи нікому, – благали живі. – Ми хочемо їх поховати, коли завірюха скінчиться. Якщо енкаведисти дізнаються, що вони мертві, то повикидають їх на сніг.
– Не скажу, – пообіцяла я.
Буря шаленіла. Вітер відлунював між моїх замерзлих вух. Вітер був холодний, він обпікав, наче білий вогонь. Я боролася з ним, повертаючись до юрти. Тіла, складені, немов дрова, припадали снігом коло хатин. Чоловік із годинником не повертався.
– Я пошукаю його, – сказала я пані Рімене.
– Він ледве ходить, – сказав лисий. – Мабуть, сховався в найближчій юрті, коли вітер налетів. Не ризикуй.
– Треба допомагати одне одному! – сказала я. Але чого я маю от саме від нього чекати розуміння?
– Тобі треба лишатися тут. Йонасові погано, – пані Рімене поглянула на Яніну.
– А її мати? – спитала я.
– Я її провела до тифозної юрти, – прошепотіла пані Рімене.
Я сіла коло брата. Поправила ганчір’я й рибальські сіті, якими він був вкутаний.
– Я так втомився, Ліно, – сказав він. – У мене ясна й зуби болять.
– Розумію. От скінчиться буря, пошукаю тобі харчів. Тобі потрібна рибка. А її тут хоч завались, повні бочки. Просто треба вкрасти.
– М-мені так холодно, – тремтів Йонас. – І ноги не вирівнюються…
Я нагріла кілька шматків цегли й підклала йому під ноги. Нагріла цеглинку й для Яніни. Цинга поцяткувала їй обличчя й шию. Кінчик носика в неї був чорний – обмороження.
Я підтримувала вогонь. Це не надто допомагало. Дрова доводилося використовувати потроху, заощаджувати те, що є. Хтозна, скільки ще триватиме буря. Я дивилася на те місце, де раніше лежала наша мама, де були мама Яніни, пан із годинником, повторювач. На підлозі юрти зяяли порожні місця.
Я лягла біля Йонаса, накривши його своїм тілом, – так, як ми гріли маму. Я його пригорнула, взяла за руки. Вітер бив у нашу юрту, яка розсипалася. Сніг літав навколо нас.
Ні, так це скінчитися не могло. Не могло! Що життя в мене питає? Як я можу відповісти, якщо не знаю питання?
– Я тебе люблю, – прошепотіла я Йонасові.
84
Буря вляглася через день. Йонас насилу міг говорити. У мене суглоби наче замерзли й ледве гнулися.
– Нам сьогодні треба працювати, – сказала пані Рімене. – Нам потрібен хліб, дрова.
– Атож, – погодився лисий.
Я розуміла, що це правильно. Але сумнівалася, чи є в мене сили. Я подивилася на Йонаса. Він лежав на дошці й не рухався: щоки запалі, рот розтулений. Раптом він розплющив очі; погляд у нього був порожній.
– Йонасе! – я швидко сіла.
Надворі чувся якийсь галас і колотнеча. Кричали чоловіки. Йонас трохи поворухнув ногами.
– Усе гаразд, – запевнила я його, намагаючись відігріти йому ноги.
Двері юрти різко відчинилися. Зазирнув якийсь чоловік. Він був у цивільному одязі – в шубі й товстій теплій шапці.
– Хворі є? – спитав він російською.
– Так! – відповіла пані Рімене. – Ми хворі. Нам потрібна допомога.
Чоловік зайшов. У нього був ліхтар.
– Прошу вас, – сказала я. – У мого брата й цієї дівчинки цинга. І ми не можемо знайти одного з наших друзів.
Чоловік пішов до Йонаса і Яніни. Зітхнув, випустивши з себе довгий потік російської лайки. Щось крикнув. У двері засунув голову енкаведист.
– Риби! – наказав він. – Сирої риби для оцих малих – негайно! Хто ще хворий? – він подивився на мене.
– Я здорова.
– Як вас звати?
– Ліна Вілкайте.
– Скільки років?
– Шістнадцять.
Він оцінив ситуацію.
– Я вам допоможу, тільки тут же сотні хворих і мертвих. Мені потрібна допомога. Є в таборі лікарі, медичні сестри?
– Нема, тільки ветеринар. Але… – я затнулася. А раптом і він помер?
– Ветеринар?! Ото і все?! – він похитав головою й подивився на долівку.
– Ми можемо допомогти, – сказала пані Рімене. – Ми ходимо!
– А ви, діду? Мені треба цілі бригади, щоб варили юшку й різали рибу. Цим дітям потрібна аскорбінова кислота.
Не до того він звернувся. Лисий же нікому не допомагає. Навіть собі.
Той підвів голову.
– Так, допоможу, – відповів лисий пан.
Я подивилася на нього. Він підвівся на ноги.
– Допоможу, якщо ви спочатку займетеся цими дітьми! – уточнив лисий, показавши на Йонаса і Яніну.
Лікар кивнув і сів коло Йонаса.
– А НКВД вам дозволить нам допомагати? – спитала я в лікаря.
– Мусять. Я – інспектор. Я можу їх під трибунал віддати. Вони хочуть, щоб я поїхав і доповів, що тут усе гаразд, нічого особливого. Вони від мене цього ждуть.
Його рука зробила швидкий рух у мій бік. Я виставила долоні вперед, захищаючись.
– Доктор Самодуров! – відрекомендувався він, простягаючи мені руку.
Я дивилася на цю руку, остовпіла від такого вияву поваги.
Ми працювали під його керівництвом. Того дня кожен отримав миску горохового супу й півкіло риби. Лікар допоміг нам запасти рибу на час майбутньої негоди, облаштувати цвинтар для понад сотні покійників, серед яких виявився і пан, який накручував годинник. Він замерз на смерть. Лікар викликав для допомоги евенків – тубільних мисливців і рибалок, – які мешкали в менш як тридцяти кілометрах звідси. Вони приїхали на собаках і привезли шуби, тепле взуття та інші потрібні речі.
Через десять днів він сказав, що йому час їхати до інших таборів, де теж страждають депортовані. Я дала йому всі свої листи для Андрюса. Він пообіцяв їх відіслати.
– А де ваш батько? – спитав він.
– Загинув у красноярській в’язниці.
– А звідки це відомо?
– Іванов моїй мамі сказав.
– Іванов сказав? Гмм, – похитав головою лікар.
– Ви вважаєте, що він збрехав? – швидко спитала я.
– Ох, Ліно, я не знаю… Я багато в яких тюрмах і таборах бував, жодне з тих місць і близько на такому відшибі не було – але там десятки тисяч людей… Я отак почув, що відомого акордеоніста розстріляли, – а потім через два місяці зустрів його у в’язниці.
У мене серце тьохнуло.
– От і я мамі говорила! Може, Іванов неправду сказав!
– Та не знаю, Ліно. Але, скажімо так, я не одного такого «покійника» зустрічав.
Я кивнула й усміхнулась – у мені просто не вміщувалось оте джерело надії, яке лікар щойно розкрив переді мною.
– Докторе Самодуров, а як ви нас знайшли? – спитала я.
– Ніколай Крецький…
85
Йонас поступово одужував. Яніна знову говорила. Пана з годинником поховали. Я вчепилася за ту історію про акордеоніста й уявляла собі, як мої малюнки дійдуть до тата.
Я малювала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж сірих сутінків», після закриття браузера.