Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я зробила великий гак і підійшла до чорної дровітні за бараком НКВД. Я була закутана по самі очі. На мені була мамина шапка. Повз мене пробіг хтось із великою дошкою. Сміливець! Такі дошки стояли понад стіною барака.
Я завернула за дровітню. Зупинилася. Біля великої купи дров стояла фігура в довгій шинелі. У темряві видно нічого не було. Я повільно повернула назад, якомога безгучніше.
– Хто йде? Покажися!
Я озирнулася.
– Номер групи?
– Одинадцятий, – задкуючи, сказала я.
Фігура наблизилася.
– Вілкайте?
Я нічого не сказала. Він зробив крок у мій бік. Я побачила його очі під великою хутряною шапкою. Крецький.
Він заточився, і я почула булькання. У нього в руці була пляшка.
– Що, крадемо? – спитав він, зробивши ковток.
Я нічого не сказала.
– Я не можу тобі тут сеанс із портретом улаштувати. Нема охочих, – сказав Крецький.
– Ви думаєте, я хочу малювати для вас?
– А чом би й ні? Це тебе зігріло. Ти отримала харчів. І вийшов гарний, реалістичний портрет, – він засміявся.
– Реалістичний?! Я не хочу, щоб мене так змушували малювати.
Чого я взагалі з ним розмовляю? Я зібралася йти.
– Твоя мама… – почав він.
Я зупинилася.
– Вона була хороша жінка. Я бачив, вона колись була дуже гарна.
Я розвернулася.
– Ви що хочете мені сказати?! Вона завжди була гарна! Це ви – потвора. Тому вам її краси не було видно, і взагалі не видно краси!
– Ні, я бачив. Вона була гарна. Красівая.
Ні. Тільки не це слово. Я ж мала вивчити його сама. Не від Крецького.
– Дуже, по-особливому гарна, – кинув він. – Унікальна.
Я не могла дивитися на нього. Дивилася на дрова. Хотіла взяти дровину – і жбурнути йому в лице, як у мене колись кинули бляшанку сардин.
– То ти мене ненавидиш? – засміявся він.
Як могла мама терпіти Крецького? А казала, що він їй допоміг…
– Я й сам себе ненавиджу, – зізнався він.
Я підвела очі.
– Хочеш намалювати мене так? Як твій улюблений Мунк? – спитав він. Обличчя в нього було опухле. Я ледве розуміла його пʼяну російську. – Я знаю про твої малюнки, – він показав на мене тремтливим пальцем. – Я їх усі бачив.
Він знає про мої малюнки…
– А звідки ви дізналися про мого батька? – спитала я.
Він нічого не відповів.
– Моя мама – вона теж була художниця, – сказав він, зробивши жест пляшкою. – І вона там, де і твоя, – померла.
– Співчуваю, – інстинктивно промовила я. Чому я це сказала? Хіба я йому співчуваю?
– Співчуваєш? – недовірливо пирхнув він, поклавши пляшку під пахву й потираючи руки. – Моя мама – вона була полька. Померла, коли мені було п’ять років. Мій батько був росіянин. Він удруге одружився з росіянкою, коли мені було шість. Мама моя й року в землі пролежати не встигла. Дехто з маминих родичів – на Колимі. Я мав рухатися туди, допомогти їм. Тому я хотів зійти з баржі в Якутську. І ось я тут. Бачиш, не тільки ти ув’язнена.
Він знову відпив із пляшки.
– Ти хочеш украсти дров, Вілкайте? – він розкинув руки. – Кради дрова, – махнув у бік дровітні. – Давай…
Мої очі горіли. Вії змерзлися. Я пішла до дровітні.
– А мачуха мене теж ненавидить, – додав він. – Вона ненавидить поляків.
Я взяла дровину. Він мені не боронив. Стала збирати ще. Почувся якийсь звук. Крецький стояв до мене спиною, пляшка повисла в його руці. Його нудить? Я відійшла від дровітні. Крецький не блював. Він плакав.
Ліно, йди швидше! Бери дрова. Просто йди. Я зробила крок, щоб піти від нього, натомість ноги самі пішли до нього; дрова я з рук не випускала. Що я роблю? Крецький видавав неприємні, здавлені звуки.
– Ніколаю!
Він не подивився на мене.
Я мовчки стояла.
– Ніколаю, – я витягла руку з-під дров і поклала йому на плече. – Пробач, – промовила я.
Ми мовчки стояли в темряві.
Я зібралася йти.
– Вілкайте!
Я озирнулася.
– Мені дуже шкода твою маму, – сказав він.
Я кивнула:
– Мені теж.
83
Я не раз розігрувала в уяві сценарії, як я відплачу енкаведистам, як помщуся Совєтам, коли матиму змогу. Ось я мала змогу. Я могла з нього насміятися, кинути в нього дровинякою, плюнути йому в лице. Він кидався в мене всілякими речами, принижував. Я ненавиділа його, так? Я мала розвернутися й піти геть. І почуватися добре. Я цього не зробила. Мені фізично боляче було чути його плач. Що зі мною таке?
Я нікому про це не розповіла. Наступного дня Крецький кудись зник.
Настав лютий. Яніна боролася з цингою. У чоловіка з годинником почалася дизентерія. Ми з пані Рімене дбали про них як могли. Яніна годинами розмовляла з духом своєї ляльки, іноді верещала й сміялася. Минуло кілька днів, і вона припинила говорити.
– Що нам робити? – сказала я Йонасові. – Яніні з кожною хвилиною гіршає.
Він подивився на мене.
– Що? – спитала я.
– У мене знову сип, – сказав він.
– Де? Дай гляну.
Плями цинги знову зʼявилися на животі в Йонаса. Волосся в нього лізло пасмами.
– Цього разу помідорів не буде, – сказав Йонас. – Андрюса нема.
Він хитав головою.
Я схопила брата за плечі:
– Слухай, Йонасе. Ми будемо жити. Чув? Ми повернемося додому. Ми не будемо помирати. Ми повернемося до свого рідного дому і будемо там спати в ліжках під пуховими ковдрами. Будемо – і все. Зрозумів?
– А як же ми самі, без мами з татом? – спитав він.
– Дядечко з тітонькою. Йоана. Вони допоможуть. Тьотя нам яблучних пирогів напече, пончиків з повидлом. Отаких, як ти любиш, ага? І Андрюс теж нам допоможе.
Йонас кивнув.
– Повтори за мною, Йонасе. Скажи: ми повернемося додому!
– Ми повернемося додому.
Я пригорнула братика, поцілувала розчесану залисину на його голові.
– Ось, – я вийняла камінець від Андрюса й простягла Йонасові. Він наче задрімав і не взяв камінця.
У мене все всередині опустилося. Що ж робити? Ліків нема. Усі хворі. Я що, тут сама лишуся, з лисим дідуганом оцим?
Ми по черзі ходили забирати пайки. Я ходила просити по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж сірих сутінків», після закриття браузера.