Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

Насувалася буря. Я закуталася в усе, що було, і пішла в темряву красти дрова з-під барака НКВД. Щодня, коли ми рубали й носили дрова, ми дещо скидали за дровітню. Ішлося про те, що коли хтось матиме сміливість красти дрова, то вони будуть напохваті. Один чоловік із двадцять шостої групи спіймався на цьому. Йому дали додаткові п’ять років. П’ять років за одну дровину. Могло бути й п’ятдесят. Наш вирок визначався нашим виживанням.

Я зробила великий гак і підійшла до чорної дровітні за бараком НКВД. Я була закутана по самі очі. На мені була мамина шапка. Повз мене пробіг хтось із великою дошкою. Сміливець! Такі дошки стояли понад стіною барака.

Я завернула за дровітню. Зупинилася. Біля великої купи дров стояла фігура в довгій шинелі. У темряві видно нічого не було. Я повільно повернула назад, якомога безгучніше.

– Хто йде? Покажися!

Я озирнулася.

– Номер групи?

– Одинадцятий, – задкуючи, сказала я.

Фігура наблизилася.

– Вілкайте?

Я нічого не сказала. Він зробив крок у мій бік. Я побачила його очі під великою хутряною шапкою. Крецький.

Він заточився, і я почула булькання. У нього в руці була пляшка.

– Що, крадемо? – спитав він, зробивши ковток.

Я нічого не сказала.

– Я не можу тобі тут сеанс із портретом улаштувати. Нема охочих, – сказав Крецький.

– Ви думаєте, я хочу малювати для вас?

– А чом би й ні? Це тебе зігріло. Ти отримала харчів. І вийшов гарний, реалістичний портрет, – він засміявся.

– Реалістичний?! Я не хочу, щоб мене так змушували малювати.

Чого я взагалі з ним розмовляю? Я зібралася йти.

– Твоя мама… – почав він.

Я зупинилася.

– Вона була хороша жінка. Я бачив, вона колись була дуже гарна.

Я розвернулася.

– Ви що хочете мені сказати?! Вона завжди була гарна! Це ви – потвора. Тому вам її краси не було видно, і взагалі не видно краси!

– Ні, я бачив. Вона була гарна. Красівая.

Ні. Тільки не це слово. Я ж мала вивчити його сама. Не від Крецького.

– Дуже, по-особливому гарна, – кинув він. – Унікальна.

Я не могла дивитися на нього. Дивилася на дрова. Хотіла взяти дровину – і жбурнути йому в лице, як у мене колись кинули бляшанку сардин.

– То ти мене ненавидиш? – засміявся він.

Як могла мама терпіти Крецького? А казала, що він їй допоміг…

– Я й сам себе ненавиджу, – зізнався він.

Я підвела очі.

– Хочеш намалювати мене так? Як твій улюблений Мунк? – спитав він. Обличчя в нього було опухле. Я ледве розуміла його пʼяну російську. – Я знаю про твої малюнки, – він показав на мене тремтливим пальцем. – Я їх усі бачив.

Він знає про мої малюнки…

– А звідки ви дізналися про мого батька? – спитала я.

Він нічого не відповів.

– Моя мама – вона теж була художниця, – сказав він, зробивши жест пляшкою. – І вона там, де і твоя, – померла.

– Співчуваю, – інстинктивно промовила я. Чому я це сказала? Хіба я йому співчуваю?

– Співчуваєш? – недовірливо пирхнув він, поклавши пляшку під пахву й потираючи руки. – Моя мама – вона була полька. Померла, коли мені було п’ять років. Мій батько був росіянин. Він удруге одружився з росіянкою, коли мені було шість. Мама моя й року в землі пролежати не встигла. Дехто з маминих родичів – на Колимі. Я мав рухатися туди, допомогти їм. Тому я хотів зійти з баржі в Якутську. І ось я тут. Бачиш, не тільки ти ув’язнена.

Він знову відпив із пляшки.

– Ти хочеш украсти дров, Вілкайте? – він розкинув руки. – Кради дрова, – махнув у бік дровітні. – Давай…

Мої очі горіли. Вії змерзлися. Я пішла до дровітні.

– А мачуха мене теж ненавидить, – додав він. – Вона ненавидить поляків.

Я взяла дровину. Він мені не боронив. Стала збирати ще. Почувся якийсь звук. Крецький стояв до мене спиною, пляшка повисла в його руці. Його нудить? Я відійшла від дровітні. Крецький не блював. Він плакав.

Ліно, йди швидше! Бери дрова. Просто йди. Я зробила крок, щоб піти від нього, натомість ноги самі пішли до нього; дрова я з рук не випускала. Що я роблю? Крецький видавав неприємні, здавлені звуки.

– Ніколаю!

Він не подивився на мене.

Я мовчки стояла.

– Ніколаю, – я витягла руку з-під дров і поклала йому на плече. – Пробач, – промовила я.

Ми мовчки стояли в темряві.

Я зібралася йти.

– Вілкайте!

Я озирнулася.

– Мені дуже шкода твою маму, – сказав він.

Я кивнула:

– Мені теж.

83

Я не раз розігрувала в уяві сценарії, як я відплачу енкаведистам, як помщуся Совєтам, коли матиму змогу. Ось я мала змогу. Я могла з нього насміятися, кинути в нього дровинякою, плюнути йому в лице. Він кидався в мене всілякими речами, принижував. Я ненавиділа його, так? Я мала розвернутися й піти геть. І почуватися добре. Я цього не зробила. Мені фізично боляче було чути його плач. Що зі мною таке?

Я нікому про це не розповіла. Наступного дня Крецький кудись зник.

Настав лютий. Яніна боролася з цингою. У чоловіка з годинником почалася дизентерія. Ми з пані Рімене дбали про них як могли. Яніна годинами розмовляла з духом своєї ляльки, іноді верещала й сміялася. Минуло кілька днів, і вона припинила говорити.

– Що нам робити? – сказала я Йонасові. – Яніні з кожною хвилиною гіршає.

Він подивився на мене.

– Що? – спитала я.

– У мене знову сип, – сказав він.

– Де? Дай гляну.

Плями цинги знову зʼявилися на животі в Йонаса. Волосся в нього лізло пасмами.

– Цього разу помідорів не буде, – сказав Йонас. – Андрюса нема.

Він хитав головою.

Я схопила брата за плечі:

– Слухай, Йонасе. Ми будемо жити. Чув? Ми повернемося додому. Ми не будемо помирати. Ми повернемося до свого рідного дому і будемо там спати в ліжках під пуховими ковдрами. Будемо – і все. Зрозумів?

– А як же ми самі, без мами з татом? – спитав він.

– Дядечко з тітонькою. Йоана. Вони допоможуть. Тьотя нам яблучних пирогів напече, пончиків з повидлом. Отаких, як ти любиш, ага? І Андрюс теж нам допоможе.

Йонас кивнув.

– Повтори за мною, Йонасе. Скажи: ми повернемося додому!

– Ми повернемося додому.

Я пригорнула братика, поцілувала розчесану залисину на його голові.

– Ось, – я вийняла камінець від Андрюса й простягла Йонасові. Він наче задрімав і не взяв камінця.

У мене все всередині опустилося. Що ж робити? Ліків нема. Усі хворі. Я що, тут сама лишуся, з лисим дідуганом оцим?

Ми по черзі ходили забирати пайки. Я ходила просити по