Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

нею у зворотному напрямку в накритому брезентом кузові вантажівки. Тоді бабу мало не застрелив п’яний як чіп, охочий до співів російський офіцер — тієї ночі я ледве з глузду не з’їхав через батька, страшенно злякався, але зрештою дуже пишався ним. Дорога між Кабулом та Джелалабадом — нестерпно тряский звивистий шлях поміж скель — стала тепер пережитком, пережитком двох воєн. Першу я трохи побачив на власні очі двадцять років тому. Моторошні згадки про неї досі були розкидані вздовж дороги: обгорілі каркаси старих радянських танків, перекинуті та поїдені іржею військові вантажівки, розбитий російський позашляховик, що врізався у схил гори... Другу війну я бачив тільки з телеекрана. А тепер — Фарідовими очима.

Фарід почувався тут як у своїй стихії, вправно петляв поміж глибокими ямами на роздовбаній дорозі. Після ночівлі в хатині Вагіда він став значно балакучішим. Пустив мене на пасажирське сидіння і під час розмови дивився в мій бік. Навіть усміхнувся раз чи двічі. Крутячи кермо скаліченою рукою, показував на глиняні хижки в селах уздовж шляху, розповідав, що колись давно там мешкали його знайомі. Вони здебільшого або загинули, або потрапили в пакистанські табори для біженців.

— Інколи мертві — щасливчики, — зауважив він.

Вказав на поруйновані й обвуглені залишки крихітного сільця. Тепер то була лише купка почорнілих стін без дахів. Біля однієї з них спав собака.

— Тут колись жив мій друг, — сказав Фарід. — Умілий велосипедний майстер. І на таблі добре грав. Таліби вбили і його, і його родину, а потім спалили все село.

Ми проїхали повз спалене село, а собака так і не поворухнувся.

Раніше дістатися з Джелалабада до Кабула можна було за дві години або трішечки довше. А тепер ми з Фарідом добиралися понад чотири години. А коли приїхали...

— Кабул не такий, яким ти його пам’ятаєш, — попередив мене Фарід, щойно ми проминули дамбу Магіпар.

— Ага, я чув.

Фарід подивився на мене так, ніби хотів сказати: чути та бачити — це зовсім різне. І він мав рацію. Тому що коли Кабул врешті постав перед нашими очима, я був упевнений, цілком упевнений, що Фарід звернув кудись не туди. Він, мабуть, помітив мій пришелепуватий вираз обличчя — Фарід часто перевозив людей у Кабул і назад, тож звик до такої реакції тих, хто давно не бував у столиці.

Поплескав мене по плечі.

— Ласкаво прошу в Кабул, — сказав похмуро.

Руйновище і жебраки. Всюди, куди кинеш оком. Раніше жебраки тут теж були — баба завжди мав для них у кишені зайву жменю афгані; я жодного разу не бачив, щоб він пройшов повз злидаря, не подавши йому. Але тепер ці нещасні в лахмітті з мішковини, з обліпленими брудом руками, простягнутими по копійчину, тулилися на кожному розі. І то були здебільшого діти — худющі замазури. Деяким не більше п’яти-шести років. Матері в бурках сиділи вздовж стічних канав на залюднених вулицях, а дітлахи в них на колінах випрошували милостиню: «Бахшеш, бахшеш!». Я не відразу помітив, але потім збагнув-таки: жодне дитя не сиділо на колінах у чоловіка — війни призвели до того, що живий батько в афганській сім’ї був рідкісним привілеєм.

Ми їхали на захід до району Карт-е-Се вулицею, яка, наскільки пам’ятаю, в 1970-х була головною артерією міста, — Джаде Майванд. Трохи північніше лежала зовсім пересохла річка Кабул. На пагорбах у південному керунку стояв розтрощений давній міський мур. Трохи на схід від нього був форт Бала Гіссар — стародавня цитадель, яку воєначальник Достум захопив 1992 року. Форт височів на гірському хребті Шер-Дарваз — тому самому, з якого моджахеди вели ракетний обстріл Кабула протягом 1992-1996 років, спричинивши більшість руйнувань, які я тепер побачив. Шер-Дарваз простягався далеко на захід. Пам’ятаю, як з тих гір стріляла колись топ-е-чашт — «обідня гармата». Вона бухкала щодня, сповіщаючи про полудень, а ще знаменувала завершення денного посту в місяць Рамадан. Рев «обідньої гармати» за тих часів чутно було в усіх кінцях міста.

— У дитинстві я часто приходив на Джаде Майванд, — пробурмотів я. — Тут раніше були крамниці й готелі. Неонові вогні, ресторани. Я тут купував повітряних зміїв у одного старого, Сайфо. У нього була крамничка поблизу колишнього управління поліції.

— Поліцейське управління досі на місці, — сказав Фарід. — Чого-чого, а поліцейських у Кабулі не поменшало. А от повітряних зміїв і крамничок із ними ти не знайдеш ані на Джаде Майванд, ані деінде в місті. Дні повітряних зміїв скінчилися.

Джаде Майванд тепер скидалася на гігантський піщаний замок. Будинки були або цілком знищені, або ледве трималися купи — у стінах і дахах зяяли діри від ракетних ударів. Цілі квартали перетворилися на руйновище. Я побачив прошиту кулями табличку, що косо стирчала з гори уламків. На ній ще можна було прочитати: «ПИЙ КОКА-КО...». Побачив дітлахів, які бавилися на руїнах будинку без вікон поміж гострих уламків цегли й каміння. Велосипедисти та запряжені мулами візки оминали дітей, приблудних собак і купи брухту. Над містом і понад річкою імлою зависла курява, до неба здіймався одинокий стовп диму.

— А де дерева? — запитав я.

— Їх позрізали, щоб опалювати оселі взимку, — відказав Фарід. — І шураві теж багато позрубували.

— Навіщо?

— Бо на деревах ховалися снайпери.

Мене охопив смуток. Повернення в Кабул нагадувало несподівану зустріч із давнім приятелем, якого давним-давно не бачив, коли дивишся і розумієш, що життя його не балувало: він став бездомним і втратив геть усе.

— Мій батько збудував був сиротинець у Шар-е-Когне, старому місті на південь звідси, — сказав я.

— Ага, пригадую, — відповів Фарід. — Його знищили кілька років тому.

— Можеш пригальмувати? — попросив я. — Хочу трохи тут прогулятися.

Фарід припаркувався біля узбіччя на глухій вуличці поблизу занепалого покинутого будинку без дверей.

— Колись тут була аптека, — пробурмотів Фарід, вилазячи з машини.

Ми подалися на Джаде Майванд і повернули праворуч, на захід.

— Що це за запах? — спитав я.

У мене аж очі сльозилися.

— Дизель, — відповів Фарід. — Міські генератори постійно вимикаються, тож на електрику покладатися годі, от люди й користуються дизельним пальним.

— Дизель... А пригадуєш, чим ця вулиця пахла раніше?

Фарід усміхнувся.

— Кебабом.

— Кебабом з ягнятини, — підтвердив я.

— Ягнятина, — повторив Фарід, перекочуючи це слово на язиці. — Тепер у Кабулі ягнятину їдять