Читати книгу - "Сплячі красуні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вилазить і повзе. Вкриває їм обличчя.
Отже, це правда. Можна судити вже з того, яким тоном про це каже Ейнджел. Ну, а чому ні? Для Джінет це не має значення. Вона не може нічого з цим зробити, та й з будьчим іншим також. Вона заплющила очі, але на плече їй упала рука і Ейнджел почала її трусити.
— Що?
— Ти хо’ заснути?
— Та де там, коли ти закидаєш мене питаннями і трусиш, наче я коробка попкорну. Припини.
Рука прибралася.
— Не засинай. Мені тре’ твоя допомога.
— Чому?
— Бо ти путяща. Ти не така, як більшість їх тут. Маєш голову на плечах. Ти класна, як штукарка щасна. То що, хіба не даси тобі бодай розказати?
— Мені байдуже.
Хоча Ейнджел заговорила не одразу, Джінет відчула, що та манячить над краєм ліжка.
— Це твій хлопчик?
Джінет розплющила очі. Ейнджел роздивлялася фотографію Боббі, прикріплену на фарбованому квадраті до стіни поряд з її койкою. На цьому фото Боббі був у шапці з вухами Мікі-Мауса і пив крізь соломинку колу з паперового стаканчика. Вираз обличчя в нього був таким кумедно недовірливим, наче він боявся, що ось зараз хтось вихопить у нього стаканчик, зірве з голови шапку і втече з ними. Тут він був ще зовсім малий, чотири чи п’ять рочків.
— Ну, — сказала Джінет.
— Класна шапка. Завжди таку хтіла. Заздрила дітям, у яких вони були. Фото вигляда як доволі давнє. Скіки йому зара?
— Дванадцять.
Це, мабуть, було приблизно десь за рік до того, як дно цілком провалилося, коли вони з Дейміеном возили Боббі у Дісней-Ворлд. Хлопчик на фотографії не знав, що батько почне часто й багато бити матір, і що його мати вжене викрутку з жалом «метелик» у стегно батькові, і що тітка стане його опікункою, а мати відбуватиме свій термін за вбивство другого ступеня. Хлопчик на фотографії знав тільки, що його пепсі смакує чудово, і шапка Мікі на ньому класна.
— Як його звати?
Поки вона думала про свого сина, вибухи в голові Джінет стишилися.
— Боббі.
— Гарне ім’я. Тобі воно подобається? Бути матусею?
Це запитання вискочило в Ейнджел, коли вона навіть не встигла подумати, що збирається його промовити. Матуся. Бути матусею. Від самої цієї думки в неї стрепенулося серце. Утім, вона цього не виказала. Ейнджел мала власні секрети, і тримала їх під замком.
— Ніколи не була в цьому досить вправною, — сказала Джінет і змусила себе сісти. — Але я люблю свого сина. То в чому річ, Ейнджел? Що ти хочеш, щоб я зробила?
3
Пізніше Клінт згадуватиме: він мусив би здогадатися, що Дон утнув якусь каверзу.
Офіцер спочатку виглядав занадто безтурботним, усмішка на його обличчі була абсолютно несумісною з висунутими йому звинуваченнями. Натомість Клінт злився, відчував таку злість, якої він не пам’ятав відтоді, як був ще Джаредового віку, і тому не бачив того, що мусив би побачити. У нього в голові немов містилася туго обв’язана мотузкою коробка, повна всякої гиді з дитячих років. Брехня дружини стала першим надрізом на тій мотузці, Аврора — другим, співбесіда з Євкою — третім, а від того, що трапилось з Джінет, вона лопнула. Він вловив себе на тому, що міркує, яких травм він міг би заподіяти Пітерзу різними предметами. Він міг би проломити йому носа отим телефоном зі стола, міг би розпанахати зухвалому уйобку щоку отою бляшаною відзнакою директорки «Кращий працівник року у виправній системі», що висить на стіні.
Клінт щосили намагався позбутися такого роду агресивного мислення, він і в психіатричну медицину пішов, щонайперше, задля цього.
Що йому тоді сказала Шеннон?
— Клінте, милесенький, якщо ти не покинеш битися, то колись отримаєш надто велику перемогу.
Вона мала на увазі, що він когось вб’є і, мабуть, мала рацію. Вже невдовзі по тому суд наділив його самостійністю і Клінт більше не мусив битися. Після цього, в старшому класі, він свідомо випалював свою лють на біговому треку. Це також була ідея Шеннон, і яка ж добра ідея.
— Тобі варто займатися фізичними вправами, — сказала вона. — Ти міг би бігати. Там менше крові.
Він побіг геть від того старого життя, втікав, як той Пряниковий Чоловічок[168], і так пробіг усю дорогу до медичного коледжу, до свого шлюбу, до батьківства.
Більшості дітей тієї системи нічого такого не вдалося; опікунство реально було системою з мінімумом шансів. Багато з них скінчили ув’язненими в таких закладах як Дулінгський виправний або та тюрма «Лев’яча Голова», що трохи далі звідси, якій, за словами інженерів, загрожує зсув з пагорба. І дійсно ж, у Дулінгу повно дівчат з тієї системи, і живуть вони тут безправні, віддані на ласку Дона Пітерза. Клінтові пощастило. Він переміг, попри відсутність шансів. Йому допомогла Шен. Давно вже він не думав про неї. Але сьогодні наче прорив трубопроводу: все спливає, несеться з потоком по вулицях. Схоже, що дні катастроф це також і дні спогадів.
4
Клінтон Річард Норкросс назавжди потрапив в опікунську систему 1974-го, коли йому було шість років, але документи, які він потім бачив, вказували, що він опинявся в ній і випадав з неї ще раніше. Типова історія: неповнолітні батьки, наркотики, бідність, кримінальні справи, можливо, проблеми з психікою. Безіменна соціальна працівниця, яка опитувала Клінтову матір, записала: «Боїться, що передасть свій смуток синові».
Він не мав спогадів про батька, а в єдиному уривку, що зберігся в його пам’яті про матір, якась довголиця дівчина хапала його за руки і, сховавши його пальці в своїх долонях, струшувала ними вниз і вгору, благаючи його припинити гризти собі нігті. Якось Лайла спитала, чи хотілося б йому навести контакт з кимось із них, якби вони були живими. Клінт сказав — ні. Лайла сказала, що вона розуміє, хоча насправді не мала жодного поняття, і йому бажалося, щоб так це й лишалось. Він не хотів, щоб вона щось знала. Чоловік, за якого вона вийшла, цей спокійний, удатний доктор Норкросс, давно, і цілком свідомо, викинув те життя з голови.
От тільки нічого неможливо викинути з голови.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сплячі красуні», після закриття браузера.