Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

трактувати інформацію про буцім добрі стосунки митрополита з командувачем УПА Романом Шухевичем чи делегування ним свого представника на з’їзд політичної надбудови цього формування — Української Головної Визвольної Ради. Характерно, зрештою, що нібито призначений митрополитом спостерігач отець Ґаліант взагалі не приїхав на засідання. Зате присутній на з’їзді Лев Шанковський роздратовано зазначив, що серед самих українців лунає думка, наче за стан польсько-українських стосунків відповідальні українські «молоді політики», і розкритикував митрополита Шептицького, який «видав відозву [до віруючих — Ґ. М.], попри те, що польський єпископ нічого не видав»[291]. Легко здогадатися, що Шанковському либонь йшлося про згадане вже пастирське послання до духовенства та вірних Про вбивання священиків (Мир о Господі).

Немає жодного сумніву, що священики, які потрапили до лав українських партизанів (ймовірно, їх було кільканадцять), підтримували бандерівський рух «з власної ініціативи». Інакше було, натомість, із капеланами дивізії СС «Галичина». Без сумніву, вони опинилися в дивізії за згодою глави Греко-католицької Церкви. Можна тільки припускати, чи це був лише вираз турботи про спасіння вояків (як це офіційно представлялося), чи за цим також крилася умовна підтримка самої ідеї утворення дивізії, задуманої як зав’язок українських збройних сил. Різне ставлення митрополита до УПА та дивізії СС «Галичина» підтверджують також документи радянських спецслужб. В одному з них таємний співробітник НКВС-НКДБ доніс про свою розмову з архієпископом Шептицьким, у якій той сказав:

Дії УПА і бандерівців я засуджую, мельниківців і тих, хто входить до складу дивізії «СС-Галичина» — виправдовую. Наміри їхні були добрі, але німці обдурили їх, і тепер слід відмовитися від будь-якої орієнтації на німців... Зараз, у існуючому міжнародному становищі, єдиний вибір, мабуть, іти з радянською владою[292].

У цьому контексті не дивує, що після вступу Червоної Армії митрополит засудив діяльність УПА. Незалежно від свого дистанціювання супроти бандерівців, архієпископ Шептицький вважав тоді, що партизанська діяльність лише заподіює страждань українському цивільному населенню, приреченому на радянські репресії.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року. Радянська влада погодилася на його урочистий похорон. Але то був один із останніх проявів терпимості до греко-католиків. 8 квітня 1945 року в газеті «Вільна Україна» з’явилася стаття Ярослава Галана З хрестом чи ножем, у якій Греко-католицька Церква була звинувачена в співпраці з III Райхом. Статтю передрукували всі газети, які виходили в СРСР. То був сигнал до початку репресій. 11 квітня 1945 року був заарештований наступник митрополита — архієпископ Йосиф Сліпий і всі єпископи. Незабаром їхню долю розділили чимало рядових священиків. Вони потрапили до таборів, де частина з них померли мученицькою смертю. В березні 1946 року на спеціальному соборі у Львові Греко-католицьку Церкву було «об’єднано» з Православною. Відтоді й аж до кінця вісімдесятих років дотримання греко-католицького обряду вважалося підривною діяльністю. Той факт, що Греко-католицька Церква пережила брутальні багатолітні комуністичні репресії та стала нині однією з найважливіших релігійних громад в Україні, значною мірою є заслугою митрополита Андрея Шептицького.

Прихід радянської влади

Операція «Буря»

Напровесні 1944 року Червона Армія досягла Східної Галичини. В березні радянські війська зайняли Коломийський і Городенківський повіти та почали битву за Тернопіль, який нацисти оголосили неприступною фортецею. Місто впало після п’яти тижнів украй запеклих боїв. Німецькі зусилля та втома радянських підрозділів зумовили, що фронт ненадовго стабілізувався на лінії Ковель — Броди — Коломия, на відстані усього лиш близько 80 кілометрів від Львова.

23 червня 1944 року після ураганної артилерійської підготовки Червона Армія розпочала одну з найважливіших наступальних операцій Другої світової війни за кодовою назвою «Баґратіон». Наступ військ 1-го і 2-го Білоруських фронтів упродовж кількох тижнів завершився визволенням Білорусі та розгромом німецької групи армій «Центр». 18 липня війська південного крила 1-го Білоруського фронту форсували Західний Буг і, хутко рухаючись уперед, 25 липня оволоділи Дембліном та Пулавами, вийшовши на лінію Вісли.

Тимчасове затишшя в Галичині обірвав 13 липня 1944 року наступ військ 1-го Українського фронту під командуванням маршала Івана Конєва. Радянським підрозділам вистачило кількох днів (17–22 липня), щоб оточити та знищити на Львівщині в районі Бродів вісім німецьких дивізій, у тому числі 14 дивізію Ваффен СС «Галичина». На світанку 22 липня 1944 року 10 гвардійський танковий корпус, який входив до складу 4-ї танкової армії, підійшов до Львова та розпочав битву за місто.

Радянський наступ спонукав керівництво АК прийняти рішення про початок операції «Буря». Вже у березні 1944 року загони АК розпочали втілення цієї операції в районі Тернополя, а відтак у Станіславській Окрузі АК. В міру наближення підрозділів Червоної Армії до Львова були також активізовані тамтешні підпільні ланки АК. Від перших хвилин боротьби за Львів на допомогу радянським танковим підрозділам прийшли вояки АК зі сформованих у процесі боїв 5-ї піхотної дивізії та 14-го полку язловецьких уланів. Поляки включилися у вуличні бої, здобувши, зокрема, головний залізничний вокзал, газовий завод, електростанцію та підприємство водогону й каналізації. Вони також заблокували деякі підходи до міста, ускладнюючи німцям можливість переміщення підрозділів. Загони АК, що брали участь у Львівській операції, налічували загалом близько чотирьох тисяч осіб, тобто, їх було набагато менше, ніж у складі 27-ї Волинської піхотної дивізії.

Під час бойових дій начебто трапилася сутичка між АК й УПА в греко-католицькому кафедральному соборі св. Юра. Відчуття жаху на мить охопило мешканців північних районів міста 25 липня 1944 року, коли поширилася чутка, буцім німці скерували до Львова дивізію СС «Галичина». Перелякані поляки, побоюючись погрому та різанини, кинулися тікати на східні околиці міста, й АК з великими труднощами вдалося відновити порядок. Бажання помститися за місяці страху призвело до того, що в частині міста, зайнятій аківцями, сталася низка самосудів і убивств українців. Ймовірно, що тоді загинули кількадесят українців (мабуть, близько сімдесяти).

Після кількох днів запеклих сутичок вранці 28 липня 1944 року останні німецькі підрозділи відступили зі Львова. На здобутій міській ратуші та багатьох будинках замайоріли біло-червоні прапори. Як виявилося — востаннє. Вояки АК під час операції «Буря» виступили проти німців іще в околицях Стрия, Борислава, Дрогобича та Самбора, здобувши там чимало локальних успіхів.

Відразу ж після захоплення Львова радянські службовці почали переймати адміністрацію та правоохоронні органи. 28 липня 1944 року АК змусили скласти зброю та розпустити загони, але спочатку арештів не було. Натомість відбулася ціла низка переговорів командувача АК в Східній Галичині полковника Владислава Філіпковського «Янки» (за дорученням свого керівництва він під час переговорів рекомендувався у званні генерала)