Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

старих юридичних норм у релігійній площині[112] і що після його проголошення «довгоочікуваного зрівняння прав різних вірувань» так і не відбулося. Як основний аргумент дослідниця наводить те, що вихід у позавіросповідний стан і надалі заборонявся (порушувався таким чином головний принцип свободи совісті). Тобто свобода релігійного самовизначення визнавалася тільки в межах віросповідання (будь-якого), а не поза ним. Окрім того, у межах Російської імперії лише панівна православна церква мала право переконувати віруючих інших християнських вірувань та іновірців у прийнятті її вчення про віру. Логічно напрошується висновок, що не офіційні дозволи чи заборони сприяли переходам наддніпрянських українців із православ’я в католицизм, а більш приваблива на той час соціокультурна ситуація в католицькій церкві, ближчий за своїм духом до народу католицький клір. Певна річ, у деяких випадках мав місце й примус.

Згідно з офіційними даними, за 1905—1907 рр. із православ’я у католицтво в Російській імперії загалом перейшло понад 170 тисяч осіб. Укладачі довідника «История Римско-католической церкви в Российской империи (XVIII — XX вв.) в документах Российского государственного исторического архива» відзначають, що за 1905— 1909 рр. до католицької церкви в імперії перейшло 233 тисяч осіб[113].

За підрахунками В. Яновської, в українських губерніях з 15 квітня 1905 р. і до квітня 1909 р. з православ’я у католицтво перейшло 3646 осіб, у тому числі понад 300 сімей. Зокрема, в Київській губернії — 1720 осіб (у тому числі 174 сім’ї), Подільській — 612 осіб (зокрема 40 сімей), Волинській — 1314 осіб (про кількість сімей відомості відсутні, але дослідниця припускає, що їх було не менш як 130)[114]. В. Нестеренко дещо підвищує ці показники, вважаючи, що лише 1906 р. 1500 православних селян Подільської єпархії перейшли в католицизм. На наш погляд, різниця в кількості переходів з одного віросповідання в інше не суттєва сама по собі (особливо якщо зважити, що фактично всі автори посилаються на різні джерела імперського походження, які не завжди є правдивими). Головне вловити тенденцію, яку досить часто фіксує тогочасна преса. І вона така: православні селяни, міщани та інші соціальні категорії Наддніпрянської України наприкінці XIX — на початку XX ст. почали переходити в римо-католицьке та греко-католицьке віросповідання, адже вважали їх кращими за православ’я з багатьох причин. У більшості випадків вони ставали ближчими до польської культури, тоді як навіть офіційні російські кола вважали за краще дозволити «малоросійський характер» православної церкви на Правобережжі України (відомим є експеримент із українізацією православної служби на Поділлі на початку XX ст.), ніж втратити малоросійську паству на користь польського національно-релігійного руху.

Акцент на інтелігентній ролі тогочасного духовенства тут не випадковий. Тривалий час священиків періоду імперії дослідники не включали до аналізу інтелігенції, а відповідно — її діяльності. Це данина традиції радянського історіописання, в рамках якого вважалося, що якщо вже й вивчати життєдіяльність такої «нелюбої» інтелігенції, то не згадуючи при цьому ще менш «любе» духовенство. Насправді ж, якщо користуватися поняттями епохи зламу XIX — XX ст., то духовенство теж вважалося інтелігенцією, — ясна річ, коли воно поводилося, як належало цьому шару суспільства відповідно до громадської думки.

З одного боку, не варто забувати, що на Київщині, Волині й Поділлі, у Полтавській, Чернігівській, Катеринославській, Таврійській губерніях священики жили не гірше від багатих поміщиків. Як стверджували сучасники, вони володіли сотнями десятин землі, роз’їжджали на фаетонах, мали велике господарство. Так, Подільська єпархія посідала перше місце в імперії за кількістю церков, наділених землею, друге належало Київській єпархії, третє — Волинській, четверте — Полтавській, сьоме — Чернігівській, дев’ятнадцяте — Харківській із 56 єпархій Російської імперії[115].

У міру збагачення сільського духовенства навіть дячихи стали цуратися тих видів робіт, які ще півстоліття тому безапеляційно виконували їхні баби. Для кінця XIX ст. І. Нечуй-Левицький змальовує типову картину, коли дякова жінка вже не носить сама води і не пере одяг на річці: «Вона обставила свою світлицю канапою, стільцями та столиком, в кутку над образами почепила дві кісейні завіси од стелі аж додолу й пообшпилювала їх рожами, букетиками та пучечками перкалових дешевих троянд. Все було вона нарікає, що її чоловік не господарює, а тільки на скрипочку грає та ноти пише, а вона сама всьому дає ряд і в хаті, і надворі»[116]. На початку 1860-х рр. діячі «Основи» з якоюсь особливою ностальгією зазначали, що «в старовину духовенство південно-західної Русі цілком не існувало, як особливий стан, виділений з народу, відзначений від нього різними привілеями. Парафіяни самі, зі свого ж осередку, обирали для себе попа». «Головна причина порвання зв’язку межи священиками і парафіянами — це брак в більшости теперішніх священиків християнської любови до своїх парафіян, почуття гордого презирства, з яким більшість наших сільських пастирів відноситься до простолюду»[117], — вважав Ф. Вовк. Мабуть, не з меншою ностальгією на початку XX ст. П. Стебницький констатував, що традиція обирати священиків з-поміж народу, яка мала місце до поневолення України Росією, безслідно зникла. Як наслідок, сільський панотець став далеким від народу. «Тепер, — писав Стебницький, — сільське духовенство — ті самі пани або чиновники, тільки в рясах, і служать вони вже не народу, а казні, відплачуючи їй за хліб всякими послугами. Але ж за те й селянству вони зробились чужі і мало потрібні»[118].

Із другого боку, ситуація із «зажерливим духовенством» не була такою однозначною, як часом емоційно її сприймали сучасники й описували дослідники. Тут варто звернутися до двох реальних типових портретів сільських священиків доби реформ 1860—1870-х рр., які змальовує відомий діяч українського національного руху тих часів Є. Чикаленко у своїх мемуарах.

Панотець Василь Лопатинський був першим учителем семирічного Євгена. Усі парафіяни, «як пани, так і люди», дуже любили і говорили про цього перешорського священика, як про незвичайного чоловіка. За треби він нічого не вимагав, а брав те, хто що дасть. Зовні був схожий на тогочасних студентів. Сам ходив за плугом, косив, сам возив і взагалі справляв усі господарські роботи. На думку Є. Чикаленка, був начитаним («як на провінціяльного священика») і головне — незлобливим і сердечним, «якими повинні бути люди по Євангелії». Цей панотець був багатодітним і водночас добрим та щедрим. Про нього казали, що «останню сорочку з себе віддасть, а на старість буде нищим». Окрім того, В. Лопатинський співав під гітару українські пісні. Як зізнавався згодом Є. Чикаленко, прихильне ставлення панотця Василя до українства змалку прив’язало його до священика і вони приятелювали аж до смерті останнього