Читати книгу - "Земля Санникова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А для чого це? — спитав Костяков. — Унизу ночувати зручніше: тут можна спросоння і впасти з кручі.
— Ночувати ми можемо внизу, але все важке краще підняти сьогодні, і ось чому. Сьогодні ввечері ми мали повернутися на стійбище, про що, згідно з нашою запискою, Горохов мав сказати Амнундакові. Той, побачивши, що нас немає, може послати ще ввечері погоню, — онкілони дорогу знають. Погоня прийде сюди завтра рано-вранці, і, якщо весь вантаж буде ще внизу, нас захоплять — стріляти в онкілонів ми, мабуть, не наважимося. Якщо ж вантаж буде вже нагорі, ми самі швидко піднімемося й можемо зруйнувати дорогу по замету, тобто будемо в безпеці. Дивіться, зрубати верхню вузеньку частину гребеня протягом десяти метрів недовго, і тоді ніхто не наважиться лізти сюди.
— Мабуть, ви маєте рацію! — погодився Костяков.
— Ну, а як же собаки? — спитав Нікіфоров. — Їм на майданчику буде тісно.
— Вони можуть ночувати внизу у своїх гротах. Їм недовго збігти порожняком нагору.
Вирішивши так, взялися за підйом вантажу, скориставшись залишком дня. Це виявилося не так легко. Піднімати дуже навантажені нарти крутим схилом, незважаючи на вирубані сходинки, собаки одразу не могли, і довелося зробити це за кілька заходів. Тому возилися до темряви, але врешті весь вантаж, запас м’яса, дров і нарти було складено на майданчику; унизу залишилися тільки спальні мішки й посуд для вечері та чаю.
Велика кількість дров, заготовлених на зиму, дозволяла не скупитися вночі на багаття, щоб відігнати ведмедів. За словами Нікіфорова, вони відвідували його за літо не раз, і тільки грот рятував його від обіймів клишоногих, а м’ясо, яке приваблювало хижаків, від пограбування.
Завдяки пильності Білухи він своєчасно прокидався і, сховавшись серед льодин входу до грота, стріляв у нічного гостя, який намагався перевернути льодові брили, що закривали м’ясний склад.
За вечерею він розповів також, що під час двох землетрусів йому було дуже страшно: він вибігав із грота, побоюючись, що склепіння впаде. Із сусідніх урвищ камені сипалися, наче град, і в землі утворилися тріщини.
Стомлені роботою, мандрівники рано лягли спати на майданчику поміж чотирма багаттями й міцно заснули під охороною Крота й Білухи. Але близько півночі їх розбудив сильний підземний удар. Піднявшись сполохано, вони почали прислухатися; з-під землі лунав виразний гул, ніби там нерівною бруківкою котилися важкі вози; до нього дуже скоро приєднався гуркіт, який долітав вже знадвору, то близький, то далекий, від падіння брил, котрі зривалися з країв урвищ; земля під тими, хто лежав, двигтіла. Але всі ці звуки скоро перервало скажене виття собак, замкнених у льодових гротах.
Оскільки мандрівники лежали під відкритим небом і достатньо далеко від підніжжя урвища, то бігти кудись їм не треба було, і вони продовжували лежати на спальних мішках, тривожно прислухаючись.
Скоро пролунав ще один удар, сильніший; ті, хто лежав, відчули, як їх злегка підкинуло вгору; полум’я багать, що догоряли, підстрибувало, головешки й вуглини розсипалися врізнобіч. Десь поблизу щось загуркотіло, і Горюнов, що лежав проти входу в грот, у якому стояв недавно намет і в якому провели минулу ніч, побачив, як зі склепіння вивалилося кілька великих льодових брил.
— Наше щастя, що ми ночуємо тут, а не в гроті! — вигукнув він. — Зараз би нас там придавило!
— А чи не може придавити собак у їхніх сховищах? — стривожився Ордин.
— Навряд чи. Їхні гроти невеликі й розміщені в найвищій і найтовщій частині замету.
— Якщо їх випустити, вони розбіжаться, — заявив Нікіфоров. — Прив’язати їх нема до чого — нарти нагорі. Нехай сидять.
Але ще кілька сильних ударів, що сталися один за одним, змусили мандрівників змінити своє рішення. Собаки здійняли таке відчайдушне виття, очевидно, передчуваючи небезпеку, що Нікіфоров із сокирою в руках, похитуючись, неначе на палубі корабля під час хитавиці, побіг до гротів, вивернув льодові брили, якими закривав вхід, і випустив тварин. Останні вирвалися на волю, як скажені, стрибаючи один через одного, але зараз же припинили вити та, відбігши тільки кілька кроків, збилися в купу й, помахуючи хвостами, дивилися на свого каюра. Нікіфоров приніс повідки, прив’язав до них собак і розвів усі три запряжки в різні місця, недалеко від багать, поклавши їх на землю. Потім він заглянув у всі три гроти і, повернувшись, сказав:
— Песики недарма хвилювалися — лід тріснув над їхніми головами, руку можна просунути в щілину. Так і дивись, брила випаде.
— Ну, цієї ночі землянки онкілонів, напевно, знову завалилися, — сказав Горюнов.
— Тепер вони припишуть цю нову біду нашому відходу, — зауважив Костяков.
— Або тому, що один із нас залишився в них, — додав Ордин. — І Горохову важко буде піти, якщо він тепер захоче.
Аннуїр слухала мовчки, але зі сльозами на очах. Нова біда спіткала її рід і все її плем’я, і хоч вона від нього пішла, але його нещастя глибоко засмучували її.
— Але, може, цей землетрус на краще, — спробував втішити її Ордин. — Якщо він відновить підземні шляхи гарячої води й пари, то повернеться тепло й життя онкілонів піде як і раніше, а землянки неважко відновити.
Аннуїр уже знала, чому настали ранні холоди, і припущення Ордина заспокоїло її; вона вдячно глянула йому в очі й тихенько погладила його руку.
— І чому б їм не будувати оселі так, як було збудовано нашу? Вона, напевно, не завалилася, — сказала вона нарешті.
— Може, після нашого відходу вони й почнуть робити це. «Чаклуни» вже пішли, а їхня оселя стоїть і не валиться, — зауважив Горюнов.
— А чи не почнеться тепер у північній частині виверження? — припустив Костяков.
Усі мимоволі глянули на північ. Але небо, вкрите густими хмарами, було чорним, і ніде не було видно червонуватого відблиску, який би міг служити вказівкою, що десь виступила на поверхню лава.
Удари час від часу повторювалися, але набагато слабші. І нарешті втома взяла своє — усі задрімали.
Але сон був тривожний і то один, то інший прокидався, підводився на своїм ложі й озирався злякано, а потім, переконавшись, що все спокійно, замети не валяться, багаття палають, знову опускав голову. Нікіфоров іноді вставав й підкидав дрова в багаття. Так минали години цієї моторошної ночі.
Але ось на сході хмари посвітлішали, потім вкрилися червонуватим відблиском променів невидимого ще сонця. На тлі хмар ледь вималювалися гребінь і вершини найближчої частини стіни, і забіліли на них смуги снігу. На півночі проступили обриси смуги лісу; замети неначе виросли й побіліли, світло від багать потьмяніло. Передсвітанковий холод розбудив тих, хто ще дрімав.
— Чи не час
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Санникова», після закриття браузера.