Читати книгу - "Земля Санникова"

— А Микита не сказав, що ми завтра хочемо піти?

— Ні, не казав. Він усе тільки про себе розповідав. І Амнундак похвалив його й на ніч йому дружину повернув. Потім наказав, щоб завтра покликали шамана — увечері буде моління щодо вас, мабуть, і снігу.

— Ну, Аннуїр, завтра ми вдосвіта підемо. А ти як, підеш зі мною?

— Піду куди хочеш, якщо я там, у вашій землі, буду в тебе однією, першою дружиною, — відповіла Аннуїр.

— Та ти будеш у мене не першою, а тільки однією, єдиною.

Вони ще довго розмовляли, а потім, побачивши за годинником, що світанок близько, розбудили товаришів і, нашвидкуруч поснідавши, ледь почало світати, залишили свою затишну землянку назавжди. Горохову залишили записку з проханням повідомити Амнундака, що вони пішли за своїм теплим одягом і повернуться за день. Якщо він хоче наздогнати їх, то може ще це зробити: вони чекатимуть на нього дві доби на краю улоговини. Попереджали його, що Землі Санникова загрожує жахлива зима й що тут буде не краще, ніж у Козачому. Писали, що він може прийти пізніше з онкілонами й узяти запаси м’яса, наготовленого Нікіфоровим на зиму, тому що їм усього не забрати.

У землянці було залишено багаття, щоб дим, який із неї виходив, до пори до часу показував онкілонам, що в ній хтось є; свої ліжка закрили так, щоб здавалося, що в них сплять люди; тільки Аннуїр забрала з собою свою постіль і весь одяг, який у неї був.

Ішов невеликий сніг, який скоро міг сховати їхні сліди. А втім, погоню мав відвернути Горохов, у всякому разі до вечора. Йому залишили Пеструху, замкнувши її в землянці.

Коли розвиднілося, вони були вже за кілька кілометрів від стійбища, на сусідній галявині, яку насилу впізнали. Як змінилося все за чотири місяці! Тоді була новизна вражень, чудова щойно відкрита земля, сповнена таємниць, котрі чекали на їхнє розкриття, весняна природа, молода зелень. Тепер — оголені ліси, занесені снігом галявини; втеча від неосвіченого народу; попереду нудний, небезпечний і довгий шлях на материк; відсутність одного товариша, який досі поділяв із ними весь труд, а тепер зрадив; побоювання за його долю, нарешті, залишені жінки, до яких встигли звикнути. Тільки Ордин був веселіший за інших — поруч із ним бадьоро йшла по снігу Аннуїр, яка заради нього кинула своїх рідних й звичні умови життя, залишала батьківщину і йшла назустріч чужому й страшному для неї новому світові, не оглядаючись із тугою назад.

Надвечір дісталися до своєї бази й дуже порадували Нікіфорова, який давно не мав від них звісток. У нього все було добре, на зиму вже заготовлені великі запаси дров і м’яса; собаки ситі й здорові, не вистачало тільки одного, задушеного на полюванні ведмедем. Казак здивувався рішенню негайно йти з цієї благодатної землі.

— Пропали марно всі мої труди! — сказав він із докором. — Нащо я старався, стріляв, возив, сушив, коптив? Для чого знищив стільки створінь? Для чого дрова готував? Усе залишиться одним ведмедям, дідько їх забирай!

— Не журіться, Капітоне, не ведмеді, а люди з’їдять ваше м’ясо. Прийде Горохов із онкілонами й забере все до них на стійбище.

— Як, а невже Микита не їде з нами додому? — вигукнув здивований казак.

— Так, він вирішив лишитися. Покохав тут жінку, каже, тут краще, ніж у Козачому.

— Так і вирішив? От наволоч така! Адже в Козачому в нього дружина є, правда, стара й злюща баба.

— А тут молода й добра. Він тут наче князь буде.

— А хто ж це прийшов із вами? Проводжає, чи що? — запитав казак, показуючи на Аннуїр.

— Ні, це моя дружина, йде з нами на материк, — відповів Ордин.

— Он воно що! — вимовив Нікіфоров, із цікавістю оглядаючи збентежену жінку, котра недостатньо знала російську, щоб розуміти швидку розмову, але зрозуміла, що говорять про неї.

— Отже, замість Микити з нами піде баба тутешнього племені! Не знаю, як ми із собаками справимося, — вона Микиту не замінить, звичайно, собачок не бачила навіть, не те що нартами правити. Ех, прикрість!

Довго ще Нікіфоров філософствував на цю тему біля багаття, навколо котрого розташувалися мандрівники. Вправність, із якою Аннуїр справлялася з приготуванням вечері, трохи примирила його з цією заміною, і він у кінці вечора сказав навіть:

— А жінка у вас славна, роботяща, Семене Петровичу! І дуже кохає вас, якщо наважилася від своїх у чужі краї за море йти… А ваші, видно, не забажали? — звернувся він до решти двох.

— Так, не захотіли… — відповів Горюнов і коротко роз’яснив Нікіфорову, як склалися обставини, що змусили їх поспішно йти з цієї цікавої землі. — Навесні ми сюди повернемось, — закінчив він, — якщо все буде добре.

Нікіфоров розповів за вечерею, що негайно йти з улоговини не можна, бо замет за літо дуже понизився й уже не доходить до гребеня урвища, а тільки до верхнього уступу, над яким доводилося ще метрів п’ятнадцять дертися по скелях. Для підйому нарт і вантажу треба було розчистити шлях, зробити сходи. Замет також вимагав підготовки: він дуже обледенів із поверхні, і треба було вирубувати по всій довжині сходинки.

— За день з усім цим, одначе, не впораємось, — сказав він.

— У нас є два дні, — сказав Горюнов. — Ми обіцяли Микиті чекати його ще дві доби. Може, він передумає й прийде.

Повінь

Переночувавши в наметі казака, який усе ще стояв у льодовому гроті, що значно збільшився за літо внаслідок танення, мандрівники зранку взялися за прорубування сходинок уздовж гребеня замету.

Усі п’ятеро працювали старанно й перед вечором опинилися на майданчику уступу. Він мав від чотирьох до десяти метрів у ширину й тяглася в обидва боки від замету метрів на сто; далі ж швидко звужувався, залишаючи місце тільки для проходу гірського барана. Над ним височіла стіна, яка мала в найнижчому місці метрів десять у висоту; вона не скрізь була стрімкою, а розпадалася на окремі вузькі й низькі уступи, якими досвідчений альпініст міг би видертися нагору. Але для собак і для підйому вантажу уступи були занадто високими, і треба було зробити проміжні, що за умови шаруватості базальтової лави не було неподоланним завданням. Роботи, в усякому разі, вистачало на день.

Оглянувши майданчик, Горюнов сказав:

— Як ви гадаєте, чи не підняти нам