Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Що всередині?

Хлоя знизує плечима.

— Я дуже не вчитувалася. Щиро кажучи, я мало зрозуміла, та, може, тобі вдасться щось з’ясувати.

Я перегортаю кілька сторінок. Почерк Міккі такий самий нерозбірливий, як і мій.

Тут навіть немає зв’язних речень. Переважно якісь примітки, припущення, імена (серед них і моє). Я закриваю записника. Там може бути щось важливе або взагалі нічого путнього, та краще почитаю його на самоті.

— Дякую, — кажу.

— Будь ласка.

Залишилося ще одне питання, яке потребує відповіді.

— Чому ти відвідуєш свого тата? Це теж для Міккі та його книжки?

Вона здивовано витріщається на мене.

— Бачу, ти й сам проводив розслідування?

— Невеличке.

— Міккі тут ні до чого. Я робила це для себе. Звісно ж, без результату. Він не має довбаного уявлення, хто я така. Може, це й на краще.

Хлоя підводиться і підіймає з підлоги наплічника. Зверху до нього прив’язано скручений намет.

— Грошей Міккі не вистачило на п’ятизірковий готель?

— Не вистачило навіть на задрипаний «Travelodge». — Вона кидає мені крижаний погляд. — Щоб ти знав, я відкладаю їх, аби наступного року сплатити за коледж.

Дівчина закидає наплічник на спину. Під його величезною вагою вона здається крихітною і слабкою.

Усупереч усьому, я кажу:

— Будь обережна, гаразд?

— Нічка чи дві у наметі в лісі ще нікому не зашкодили.

— У лісі? Та ти, певно, жартуєш. Хіба не можна знайти собі хостел абощо?

Хлоя зиркає на мене спідлоба.

— Усе буде добре. Я не вперше ночую в наметі.

— Але ж це небезпечно.

— Ти маєш на увазі великого сірого вовка чи злу відьму з її пряниковим будиночком?

— Тобі аби поглузувати.

— Така в мене робота. — Хлоя відходить до дверей. — Побачимось, Еде.

Я мав би щось відповісти. «У твоїх снах». «А от і ні». «Чому ти така впевнена?» Що-небудь. Щось підходяще, щоб поставити крапку у наших стосунках.

Але не сказав. Я проґавив нагоду — і вона полетіла до глибокої прірви, аби приєднатися до інших втрачених нагод. До усіх «варто було б», «міг би» і «якби», з яких у моєму житті утворилася чорна діра.

Грюкають вхідні двері. Я перевертаю свою склянку і бачу, що вона порожня. Як і пляшка джину. Я підводжуся, беру пляшку віскі й щедро собі наливаю. Знову сідаю за стіл і розкриваю записник. Я лише хочу швиденько пробігти його очима. Та минає час, я допиваю вже четверту порцію, і досі його читаю. Правду кажучи, Хлоя мала рацію: більшість записів геть незрозумілі. Якісь випадкові думки, потоки свідомості, багато безглуздих образливих приміток. Та ще й орфографія у Міккі навіть гірша за його почерк. Утім, я й далі повертаюся до однієї сторінки, майже в самому кінці:

«Хто хотів убити Елізу?

Крейдяну Людину? Ніхто.

Хто хотів нашкодити отцеві Мартіну?

Всі!! Підозрювані: тато Еда, мама Еда, Ніккі, Ханна Томас? Вона вагітна його дитиною. Батько Ханни?

Ханна?

Ханна — отець Мартін. Еліза — містер Геллоран. Зв’язок?

Ніхто не хотів скривдити Елізу — важливо.

ВОЛОССЯ».

Щось свербить у глибині мого мозку, та я ніяк не можу туди дотягнутися, щоб добряче пошкрябати. Врешті-решт я закриваю записника і відсовую його подалі від себе. Уже пізно, а я п’яний. Ще нікому не вдалося знайти слушну відповідь на дні пляшки. Хоч її, певна річ, беруть зовсім не для цього. На дні пляшки зазвичай шукають спосіб забути набридливі питання.

Я вимикаю світло і, похитуючись, волочу ноги нагору. Відтак передумую і повертаюся до кухні. Хапаю записника Міккі й беру його з собою. Дорогою заходжу до ванної кімнати. У спальні кидаю записника на тумбочку і завалююся в ліжко, сподіваючись, що під дією алкоголю я «вирублюсь» іще до того, як мене огорне сон. Бо тут є суттєва відмінність. Сон після пиятики — це стан безпам’ятства. А звичайний сон поволі затягує тебе і часто-густо супроводжується сновидіннями. А часом… ти прокидаєшся.

Я різко розплющую очі. Ніякого тобі поступового прокидання через кілька шарів сну. Моє серце калатає, тіло вкрилося липкими краплями поту, а в очі ніби хтось піску насипав. Щось мене розбудило. Поправка. Щось вирвало мене зі сну.

Я роззираюся. Порожньо, от тільки жодна кімната не буває абсолютно порожньою, тим більше, у темряві. Тіні причаїлися по кутках і розповзаються по підлозі, то завмирають, то знову кудись тягнуться. Та мене розбудило не це. Мене розбудило відчуття, що хтось буквально кілька секунд тому сидів на моєму ліжку.

Я сідаю. Двері до спальні відчинено навстіж. Я точно знаю, що зачиняв їх. Коридор за порогом кімнати тьмяно освітлює блідий місяць, що зазирає крізь вікно на сходовому майданчику. Пригадую, що сьогодні повня. Доречно. Я спускаю ноги на підлогу всупереч крихітній раціональній часточці мого мозку, яка функціонує навіть у напівсонному стані, і переконує мене, що це погана ідея, дуже кепська, одна з найгірших. Я мушу прокинутися. Зараз же. Але не можу. Тільки не з цього сну. Певні сни, як і декотрі події в нашому житті, мають добігти свого кінця. Навіть якби я прокинувся, той сон неодмінно б повернувся. Такі сни повертаються доти, доки ти не дістанешся їхньої трухлявої серцевини і не викорчуєш її з усіма зогнилими коренями.

Я всовую ноги в капці та вдягаю халат. Міцно зав’язую його пояс і виходжу в коридор. Опускаю очі на підлогу. Всюди багнюка й… листя.

Я квапливо спускаюся рипливими сходами, минаю коридор і забігаю до кухні. Задні двері відчинено. Туманне холодне повітря пощипує мої голі щиколотки, а знадвору крижаними пальцями мене вабить до себе нічна пітьма. Але звідти тягнеться зовсім не свіжість нічного повітря, а якийсь інший запах — смердючого гниття. Інстинктивно підношу руку, щоб затулити ніс і рот. Я дивлюся під ноги. На темній плитці кухонної підлоги намальовано крейдяного чоловічка. Своєю крейдяною рукою він вказує на двері. Ну звісно. Крейдяний чоловічок указує шлях. Усе як раніше.

Я затримуюся на коротку мить, а тоді, кинувши останній погляд на такий приємний затишок рідної кухні, переступаю поріг.

Я не стою у своєму задньому дворі. Сон перестрибнув, як і всі подібні сни, до іншого місця. До лісу. Навколо мене шелестять і ворушаться тіні, стогнуть і порипують дерева, розгойдуючи гілки, мовби скаржаться, що більше не можуть терпіти безсоння й нічні кошмари.

У моїй руці ліхтарик, хоч я не пам’ятаю, як його брав. Я освітлюю ним усе довкола і в заростях попереду помічаю якийсь рух. Іду вперед, намагаючись не зважати на скажене гупання свого серця. Я зосереджено дивлюся під ноги, прислухаючись до