Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Війни, що охопили цей регіон з 1648 року і тривали аж до кінця XVII століття, не підважували цей принцип, а, навпаки, зміцнювали його. У мирних договорах, що позначали закінчення кожної війни, — Бучацькому (1672), Журавненському (1676) і Карловицькому (1699) — щоразу більш ретельно прописували нові вимоги до нових державних меж. На основі останнього договору 1703 року проклали остаточну лінію кордону Речі Посполитої та Османської імперії. Вона проходила по річці Кодима — правій притоці Південного Бугу, далі прямувала Кучманським шляхом до місця впадіння річки Ягорлик у Дністер і йшла вгору по його течії, огинаючи межі Молдови. Цей кордон був чинним аж до здобуття Російською імперією дністрово-бузького межиріччя в 1791 році та поділу Речі Посполитої 1793 року.

Наявність фіксованого кордону формально дозволяла мусульманським правникам Османської імперії поширити на цю ділянку степу поняття дар аль-іслам — територія ісламу, себто простір, де ісламське право панує над законами «невірних» (йому протиставляли дар аль-харб — терен війни, де правлять «невірні»). Володіння Османів у Північно-Західному Причорномор’ї (від Добруджі до Дніпра) були об’єднані в Сілістрійсько-Очаківський ейялет (адміністративний округ), що поділявся на санджаки (провінції) та судово-адміністративні райони — каза, у яких судочинство чинили на основі шаріату — мусульманського права та моралі. Утім, степове межиріччя Дністра та Південного Бугу, що дістало назву Очаківського степу, не мало інфраструктури, необхідної для оселення землеробських громад; створити таку в степових умовах жодна із суміжних держав довго не була спроможна через брак економічних та політичних ресурсів. Тому Очаківський степ відвели під кочовище підвладних Кримському ханству кочовиків. Розселені тут кочовики-ногайці хоч і лишалися під владою Бахчисараю, але в справах суду та релігії підлягали мусульманським духовним урядовцям, котрі резидували в довкружних турецьких фортецях. Щоби розібратися в цьому «черезсмужжі влад», слід зважити, що в Османській імперії Гіреї, як Чингізиди, були другою за значенням, після Османів, династією і вважалися їхніми спадкоємцями в разі «вимирання» прямих нащадків султана Османа. За Гіреями, як Чингізидами, Османи визнавали право володіння теренами колишньої Золотої Орди, а відтак — стягнення данини з Речі Посполитої та Московії, як і ведення війни проти них у разі несплати такої. Але ж турецький султан мав ще й титул халіфа — духовного глави мусульман-сунітів, а отже, від його особи мали чинити суд над його підданцями-мусульманами. Фактично ж в Очаківському степу чинність турецької адміністрації обмежувалася фортецями та прилеглою до них округою, а заселений кочовиками степ лишався прерогативою кримських ханів.

Для турецьких та кримських урядовців сенс прокладати кордон у малозалюдненому степу полягав у тому, щоб, по-перше, обмежити землеробську колонізацію, яку завзято провадили магнати та шляхта Речі Посполитої і тим привласнювали землю, юридично ні за ким не закріплену, а по-друге, організувати митну мережу для транскордонної торгівлі, пов’язаної із соляними та рибними промислами на чорноморських лиманах. До кінця XV століття чорноморське узбережжя між Дністром та Південним Бугом, із центрами в Кочубеївому (сучасна Одеса) та Дашкові (Очаків)[4], належало Великому князівству Литовському, аж поки ним не заволоділи Османи разом з Гіреями. Польсько-литовські посли до Криму впродовж XVI століття і аж до розмежування кордонів 1633 року чи не кожні перемовини починали з вимог повернення цієї землі, а вже згодом переходили до більш реалістичних питань про вільний доступ до місць добування солі. 1512 року Менглі Герей-хан гарантував безпеку королівським підданим, котрі приїздили до його держави задля видобутку солі в околицях Хаджибея (колишній Кочубеїв, Kačybej) та торгівлі. В ярлику Мехмед Гірея 1520 року був окремий пункт про право вільної торгівлю, видобутку та вивезення солі, надане підданим великого князя литовського, польського короля та німецьких держав, зниження для них мита з 7 до 3 % від вартості товару. В обмін на це хан прохав короля уполовину знизити ціни для кримських купців на теренах Польсько-Литовської держави. Кримські хани, зокрема Мехмед Герай, 1517 року дозволяли торговцям з Литви «вільно приїжджати, без жодного страху, брати сіль в Качибеї і, сплативши мито аміну (урядникові. — В. Г.), везти її до Києва, Луцька та інших міст під захистом наших людей від наших свавільних підданих та козаків». «Вільне вивезення солі з Качибея» деталізувалося під час домовленостей Криму з Річчю Посполитою в першій половині XVII століття і було відрегульовано подальшими міждержавними договорами. Таким чином, в Очаківському степу поставала і поступово розгалужувалася інфраструктура щодо торгівлі та експлуатації його природних багатств. У цьому були однаково зацікавлені усі суміжні держави.

Османський адміністративний контроль у регіоні посилився після втрати Річчю Посполитою Кам’янця-Подільського 1672 року й перетворення його на центр Кам’янецького еялету. Того ж року під османську владу перейшли татари-липки, які раніше служили польській короні й були оселені в Придністров’ї. Згодом турецький бунчук зайшов далеко за лінію кордону 1633 року — на Правобережну Україну, ставши супутником гетьманської булави спершу Петра Дорошенка (1669— 1675), а згодом Юрія Хмельницького (1677—1681). До значних політичних та демографічних наслідків призвела діяльність молдовського господаря Георге Дуки, який 1681 року отримав від Османів титул гетьмана Правобережної України і володів ним до 1684 року. За час свого гетьманування він, за висновком українського історика Тараса Чухліба, чимало зробив для повернення українців до цього регіону, запустілого через війну. Його гетьманування створило прецедент такого титулування зверхника над українською людністю неукраїнського походження.

Утім, війна тривала, і Османам ставало все важче призначати власних гетьманів і від їхнього імені втручатися в українські справи. Столицею цих гетьманів від часу останнього гетьманування Юрія Хмельницького стало місто Немирів, а після 1685 року — містечко Ягорлик, розташоване при гирлі однойменної річки, за кілька кілометрів від Дубоссар (вірогідно, сучасне село Гоян Дубоссарського району, Республіка Молдова). З 1690 року Османи передали прерогативу призначення українських гетьманів Гіреям. Серед «гетьманів ханською милістю» в останнє десятиліття XVII століття відзначилися Степан Лозинський та Іван Багатий. Найпотужнішу спробу наповнити реальним змістом отриману з рук хана гетьманську булаву здійснив Петро Іваненко (Петрик). 1692 року він уклав із Кримом союз від імені вільної (як йому мріялося) держави — «Князівства удільного Київського, Чернігівського й усього Війська Запорозького городового і народу малоросійського». Влітку того ж року 20 тисяч кримців з його козаками (в більшості — запорожцями) рушило на Полтавщину. Тамтешні українці спершу привітно їх зустріли; одначе кримське розуміння війни як грабунку й здобуття полонених обернуло цей вдало початий похід на катастрофу.

Запекла боротьба гетьмана Івана Мазепи з Петром Іваненком у поєднанні з