Читати книгу - "Серце гріє"

соломі. У дальньому кутку скулився худий обшарпаний парубійко. Його боса п’ята окреслювала візерунки на брудній підлозі, й хлопець був не на жарт захоплений цим. Третім був чоловік у пом’ятому капелюсі та брудній сорочці, зважаючи на синець, який займав півобличчя, той або потрапив сюди за бійку, або вчинив опір під час арешту. Ув’язнений зосереджено гриз нігті.

— Агов, ти, — покликав Вен парубійка, але той навіть не поворухнувся.

— Чого треба? — забіяка виплюнув на підлогу обкусаний ніготь. — Він тебе не почує. Малахольний. Дах тю-тю.

— А в тебе з дахом усе гаразд?

— Залежить від того, хто запитує, — пивний дух із рота в арештанта змусив Вена прикрити рукою обличчя.

— Вранці сюди привели дівчисько. Середнього зросту, руде. Де воно?

— Дівчисько? Пам’ятаю. Миленьке. А ти їй хто, татусь? — зацікавлений чоловік підповз до ґрат.

— Де вона?

— Я тобі що, довідник? — спробував обуритися в’язень, але Вен однією рукою вчепився йому в шию, а другою націлив блискучу голку в очне яблуко. Нещасний завмер.

— Де вона? — повторив майстер.

— Забрали. Фіфа якась припхалася, зі стражником побалакала і повела дівку. Я дивлюся, вона цьому пакуночок тицьнула, а в ньому, звісно, що — травичка. Тільки вони пішли, той зажував і відлетів.

— Що за «фіфа»?

— Та не знаю я її! Вона не вперше приходить. Щоразу, як дівчисько в камері, вона тут як тут. Потішитися не дасть. Я тут частенько…

— Завсідника одразу видно, — глузливо промовив Вен. — То що з цією «фіфою»?

— Я раніше думав, що вона там благодійниця яка, але тут скумекав, чого б то благодійниці охоронцеві травичку тицяти? Це все. Правда, все!

Венові все це не сподобалося. Дуже не сподобалося. Він розраховував, що Гераклею Томасон обрав випадково. Але варто було дівиці опинитися тут, як її відразу хтось прибрав до рук. З іншого боку — якщо ця «фіфа» дійсно й раніше забирала з арештантської дівчат, те, що сталося з Альрауне, могло бути збігом.

Розраховувати, що стражник розповість бодай щось, було безглуздо. Той зі щасливою посмішкою обіймав залізний глечик на столі та шепотів йому щось ніжне.

На свіжому повітрі Вен подався до стражників, захоплених розмовою.

— Добрий день. Пробачте, що перериваю вас, але мені потрібна допомога…

Двоє здорованів з мечами при поясі замовкли й повитріщалися на Вена.

— Я недавно в місті, планував тут влаштуватися. Низький рівень злочинності, гарні дороги, чудовий клімат — чого ще треба людині для щастя?

— І що?

— Сьогодні вранці я був тут неподалік, і мою увагу привернула одна дама. Ну, ви знаєте, як це буває…

Стражники загоготіли.

— Річ у тім, що вона виходила з арештантської. Здається, з нею була якась дівчинка, я не розгледів. І тепер мені просто життєво необхідно довідатися, хто вона. Я впевнений, вона була тут не вперше. Ви знаєте, хто це?

— Ще б пак. Це ця, як її, ну?.. — стражник запитливо втупився в обличчя напарника, але той лише знизав плечима.

— Не пам’ятаю, як її звати, — провадив стражник, — Меліса, чи що? У неї якийсь пансіон для дівок. Збирає всяку потолоч.

— Але пика в неї нічогенька, — перебив його товариш.

— Це точно. Раз на місяць, здається, приходить. У них, видно, з капітаном змова якась, бо інакше як би цих дівок із камери випускали?

— Не випускали б, звісно. Пансіонат цей за містом. З північних воріт прямо, до лісочку, а там праворуч — і ввіпрешся.

Охоронці знову загоготіли, але щоб з’ясувати, що їх розвеселило цього разу, в майстра не було ні часу, ні бажання.

Вен розкланявся й повернувся на площу. Оскільки стражники підтвердили, що «фіфа» на ймення Меліса буває біля фортечної стіни регулярно, все це могло бути простим випадком. Подібна легенда чудово спрацювала б для порятунку Альрауне, але зважаючи на щоденник, обер-майстер мало замислювався про те, що буде після їхньої з дівчиною втечі з Ормрона. «Лише збіг обставин», — спробував заспокоїти себе Вен, але йому це не вдалося.

Підозри посилилися, коли в найближчій харчевні не виявилося жодного візника, готового за двійко золотих доставити майстра до пансіону. Здоровенні, на голову вищі за майстра візники, щойно чули про місце, куди Вен просив його доправити, миттю відмовлялися від щедрої платні. Можливо, їх лякав ліс навколо пансіону. Туди без нагальної потреби не ходили навіть у сонячні дні. Крім цього, садиба, у якій розташувався пансіон, теж мала недобру славу. Багатьох дивувало рішення леді Меліси влаштуватися в такому місці. Дехто вважав, що причина цього — підвищена чоловіча увага, якою користувалися Меліса й багато хто з її дівчисьок. Видно, відвозячи їх за місто, власниця пансіону намагалася втримати дівок від гріха. Але водночас ходили чутки, що сама господиня не менш загадкова, ніж будинок, у якому вона оселилася.

Як вдалося з’ясувати майстрові, Меліса з’явилася в місті незабаром після війни й відразу взялася до сиріт. Звідки в неї гроші на утримання пансіону і його мешканок — ніхто не знав, а Меліса втаємничувати будь-кого у свої справи не поспішала. Кількість загадок у цій справі не зменшувалася.

Нарешті в третій за рахунком харчевні Вен знайшов візника, який після невеличкого торгу взявся доправити Вена до пансіону, а потім разом із «племінницею» повернути в місто. Зважаючи на зовнішній вигляд візника і його кибитку — майстер був останнім шансом на заробіток, оскільки важко знайти охочого їхати кілька годин із п’яним візником у напіврозбитому візку.

Передчуття Вена не обдурили. Дорогою у кибитки відвалилося колесо, його лагодження зайняло кілька годин, після чого стало зрозуміло, що до пансіону подорожани доберуться в найкращому разі над вечір. Щойно це дійшло до затуманеної алкоголем свідомості візника, той вирішив повернутися в місто. Венові довелося неабияк попрацювати з пожадливим п’яницею, відмовляючись платити за ненадану послугу, аби переконати візника їхати далі.

Пансіон, будинок у луганському стилі, справляв змішане враження. Масивні темні стіни та кам’яне склепіння робили будівлю важкою, ніби втиснутою в землю, натомість як вузькі загострені догори віконні арки, що нагадували стріли, тягли її вгору. Невідомий архітектор подбав, щоб ідеально вписати будинок у навколишню природу. Складалося враження, що замок будувався не за допомогою каменярів і теслярів, а визрів усередині лісу, як зріє насіння тополі чи берези, підняв темну голову, поступово розростаючись вшир, розсовуючи коріння та крони дерев. Освітлені променями призахідного сонця кам’яні стіни почервоніли, голі гілки засохлого плюща, який плівся по стінах замку, нагадували кровоносні судини.

— Ти того, швидше, — попросив візник і судомно ковтнув.

— Дочекайся мене… тобто нас, — швидко поправився Вен, зістрибуючи з підніжки.

Будинок здавався зовсім порожнім. Відбите в шибках