Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Україну, делегації УНР було вручено новий, дещо виправлений варіант договору, який знову зумовив негативну реакцію українських дипломатів. Проте на тривалі дискусії вже не залишалося часу, адже наступ мав початися рівно за тиждень, тож поляки погодилися на нові, щоправда, незначні поступки. 21 квітня відбулося фінальне засідання, під час якого делегати збиралися підписати узгоджений текст політичної угоди. Однак знову спалахнули гарячі дискусії, тож лише пізно вночі сторони нарешті уклали багатостраждальну угоду, відому в історіографії як пакт Пілсудського — Петлюри, хоча свої підписи під ним поставили заступник міністра закордонних справ Польщі Я. Домбський та міністр закордонних справ УНР А. Лівицький.

Основні положення цього документа були такі:

1. Польща безумовно визнає незалежність України на чолі з головою Директорії УНР С. Петлюрою як носієм законної верховної влади.

2. До Польщі переходять Східна Галичина та Західна Волинь без Острозького та східної частини Кременецького повіту; при цьому остаточна приналежність Лубенського, Рівненського й західної частини Кременецького повіту визначатиметься пізніше (поляки розглядали можливість обміняти ці території на Кам’янець-Подільський та довколишні райони).

3. Північний кордон між Польщею та УНР залишається в основному незмінним, за винятком гирла річки Прип’яті, яке переходить до Польщі.

4. Польща відмовляється від усіх своїх історичних прав і претензій на Правобережну Україну, котра до 1772 р. перебувала в межах Першої Речі Посполитої.

5. Як український уряд, так і польський взаємно зобов’язуються не укладати жодних міжнародних договорів, котрі могли б шкодити інтересам один одного.

6. Польській національній громаді в Україні й українській національній громаді в Польщі гарантуватимуть рівні автономні права.

7. У майбутньому будуть підписані ще два польсько-українські документи: військова конвенція, що увійде до складу політичного договору, та окрема торговельно-економічна угода. До скликання установчого парламенту, який має розв’язати аграрне питання в Україні, правове становище польських землевласників визначатиметься на підставі взаємного порозуміння між урядами двох країн.

8. Політична угода є цілком таємним документом, окрім першого пункту, у якому йдеться про визнання Польщею незалежності України.

Незважаючи на те що українській делегації вдалося-таки домогтися від Речі Посполитої цілої низки поступок (безумовне визнання незалежності УНР та офіційне оголошення цього факту; зменшення «волинських» претензій поляків; зобов’язання не укладати договори всупереч інтересам України), політичний договір було створено під диктатом Варшави, яка скористалася складним військово-політичним становищем УНР. За договором, Україна виступала як «молодший» партнер. Це стає очевидним уже в першій статті, де немає обопільного визнання сторін, що уклали угоду. Окрім того, поляки визнали Директорію УНР як верховний орган влади, але тільки під проводом С. Петлюри. Проте, якби він помер або з різних причин відмовився від своєї посади, це могло стати причиною відмови від визнання Директорії на чолі вже з іншою людиною. Також уряд Речі Посполитої брав на себе роль захисника інтересів великих польських землевласників в Україні, фактично втручаючись таким чином у внутрішні справи УНР. Аби забезпечити такий контроль, Варшава домоглася включення до складу нового українського уряду двох своїх ставлеників, які обійняли ключові посади: С. Стемповський став міністром землеробства, а Г. Юзевський — заступником міністра внутрішніх справ. Варто зазначити, що міністерські призначення двох поляків початково навіть планували закріпити в політичному договорі.

Пакт Пілсудського — Петлюри спричинив бурхливу реакцію значної частини польського суспільства. Критичні голоси на його адресу лунали звідусіль. Найгостріше реагували праві — національні демократи. У пресі та з парламентської трибуни вони звинувачували уряд у проведенні власної зовнішньої політики за спиною сейму, вимагали оприлюднення повного тексту угоди з УНР, лякали населення провокаційними й демагогічними заявами про те, що за задоволення геополітичних «наполеонівських» амбіцій купки безвідповідальних політиків розплачуватися доведеться простим полякам, які тепер будуть помирати за Україну, за чужі для них інтереси. Ця галаслива кампанія критики мала свої наслідки. Попри те, що профільна парламентська комісія підтримала дії уряду, до ратифікації договору в сеймі, на що розраховував Ю. Пілсудський, справа не дійшла.

З українського боку також було чимало незадоволених. Широке коло політиків, зокрема ті, хто раніше був лояльним до С. Петлюри, наприклад прем’єр І. Мазепа, висловлювалося щодо такої угоди досить критично. Її категорично відкидали й гостро засуджували всі галицькі українці, а також прихильники соборності українських земель. Подібну позицію займала й більшість офіційних представників УНР за кордоном. Брак широкої підтримки й позитивного сприйняття суттєво знижували політичну вартість польсько-українського порозуміння 1920 р.

Після укладання політичного договору потрібно було підписати військову конвенцію. З цим документом особливих проблем не виникло. Уже за три дні, 24 квітня, його було підписано. Від імені українського уряду це зробили генерал В. Сінклер і підполковник М. Дідковський, а від імені польського Військового міністерства — нещодавно підвищений до рангу майора В. Славек і капітан В. Єнджеєвич.

Конвенція містила 17 статей, у яких визначались основні умови двостороннього співробітництва у військовій сфері. Так, під час майбутнього виступу обох союзних армій проти більшовиків на Правобережній Україні загальне оперативне керівництво мало здійснювати польське командування. Українська сторона зобов’язувалася на своїй території повністю забезпечувати польські війська продуктами харчування й фуражем, зокрема м’ясом, салом, борошном, збіжжям, крупами, картоплею, цукром, вівсом, сіном, соломою тощо. На період ведення воєнних дій залізничний транспорт в Україні мав перебувати під контролем польського командування. Усі трофеї, окрім здобутих у бою панцерних поїздів та інших транспортних засобів, уважали власністю Української держави. Після виконання «загального плану спільної акції» й за пропозицією однієї зі сторін польські війська мали повернутися додому. Окрім того, поляки пообіцяли надати українцям зброю, боєприпаси, спорядження, одяг та інше військове майно в кількості, достатній для організації трьох повноцінних піхотних дивізій.

Уже наступного дня після підписання військової конвенції, згідно з планом, розпочався наступ польських військ на Україну, у якому взяли участь і українські формування. З цього приводу голова Директорії УНР С. Петлюра звернувся до українського народу з такою відозвою: «Народе України! Тяжкий історичний шлях випав на твою долю. Ось уже три роки змагаєшся ти запанувати в своїй Республіці, здобути собі волю, рівність і непідлеглість, борючись з червоними імперіалістами — більшовиками. Ти поніс величезні жертви на полі брані... Три роки ти боровся один, забутий усіма народами світу... Тепер одбувається велика переміна... Польський народ в лиці свого Начальника Держави і Начального Вождя Військ Ю. Пілсудського, свого правительства признав самостійність твоєї Республіки і твою державну незалежність... Польська Республіка стала на реальний шлях допомоги Українській Народній Республіці в її боротьбі з московськими більшовиками-окупантами, давши змогу частинам її армії формуватися в себе, і ця армія теж іде битися з ворогами України. Але тепер українська армія буде битися