Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Справи змусили мене повернутися, мій любий мсьє Папополусе.
– Справи?
– Так, справи. І коли вже про це зайшла мова, то сподіваюся, що ви поправили своє здоров’я, друже мій?
– І то набагато. Ми, власне, повертаємося завтра в Париж.
– Щасливий чути такі гарні новини. Маю надію, ви не розорили грецького екс-прем’єра дощенту?
– Я?
– Це ж ви, як я розумію, продали йому один прекрасний рубін, який – строго entre nous[89] – носить зараз мадемуазель Мірей, танцівниця?
– Так, – буркнув мсьє Папополус, – так, це правда.
– Рубін, який чимось нагадує уславлене «Серце вогню».
– Певна схожість, безперечно, є, – недбало кинув грек.
– У вас легка рука на коштовності, мсьє Папополусе. Із чим вас і вітаю. Мадемуазель Зіє, як шкода, що ви так швидко повертаєтесь у Париж. Тепер, покінчивши зі справами, я сподівався бачитися з вами частіше.
– А чи не буде нескромністю спитати, що то були за справи? – поцікавився мсьє Папополус.
– Ні-ні, аж ніяк. Мені щойно вдалося запроторити за ґрати Маркіза.
На шляхетному обличчі мсьє Папополуса проступив відсторонений вираз.
– Маркіза?.. – промурмотів він. – Щось неначе й знайоме… але ні – не пригадую.
– Не сумніваюся, що ви його не знаєте, – сказав на це детектив. – Бо я кажу про знаменитого злочинця – викрадача коштовностей. Його тільки-но арештували за вбивство тієї англійської леді, мадам Кеттерінґ.
– Справді? Як цікаво!
Затим настав увічливий обмін прощаннями, і коли Пуаро вже не міг їх почути, мсьє Папополус обернувся до доньки.
– Зіє, – з почуттям сказав він, – цей чоловік – справдешній диявол!
– А мені він подобається.
– Він і мені самому до душі, – зізнався той. – А все ж сущий диявол!
Розділ тридцять шостий
На узмор’ї
Мімоза майже відцвіла, і її запах у повітрі був трішечки неприємним. Уздовж балюстради вілли леді Темплін плелася рожева герань, а міріади гвоздик під нею розливали солодкий, насичений аромат. Середземноморська синява аж сліпила. Пуаро сидів на терасі з Ленокс Темплін. Він щойно закінчив розповідати їй ту саму історію, що й ван Олдіну за два дні до того. Дівчина слухала, поглинута увагою, – її брови були насуплені, а погляд – розважливий.
Коли ж детектив закінчив, вона коротко запитала:
– А Дерек?
– Його вчора звільнили.
– І він подався звідси – куди?
– Учора ввечері він поїхав із Ніцци.
– У Сент-Мері-Мід?
– Так, у Сент-Мері-Мід.
Повисла пауза.
– Я помилялася щодо Кетрін, – зауважила Ленокс. – Гадала, їй байдуже.
– Вона дуже потайлива. І не довіряє нікому.
– Мені могла б і довіритися, – сказала дівчина з ноткою гіркоти.
– Так, – серйозно погодився Пуаро, – вам можна було б і довіритись. Але мадемуазель Кетрін чималу частину життя прослухала інших, а тим, хто вміє слухати, нелегко взятися розповідати: вони таять свої біди та радості й нікому про них не розказують.
– Я була дурепою, – зізналася Ленокс. – Бо думала, що вона справді небайдужа до Найтона. Мені треба було здогадатися. Гадаю, я так думала тому що… ну, мені хотілося в це вірити…
Детектив узяв дівчину за руку і злегенька по-дружньому потиснув її.
– Не слід занепадати духом, мадемуазель, – лагідно мовив він.
Ленокс утупила погляд у морську далечінь, і на її неприємно жорсткому обличчі на мить проступила трагічна краса.
– Що ж, – видобула вона нарешті, – все одно нічого б не склеїлося. Я надто молода для Дерека, а він – хлопчак, який довіку не подорослішає. Йому подавай Мадонну.
Запанувала довга мовчанка, а відтак Ленокс у раптовому пориві обернулася до співрозмовника.
– Але я таки допомогла, мсьє Пуаро, хоч би допомогла!
– Так, мадемуазель. Саме ви вперше підвели мене до правди, зауваживши, що вбивця – зовсім не обов’язково хтось із пасажирів. А доти я не міг збагнути, як усе відбулося.
Дівчина глибоко зітхнула.
– Я рада, – видобула вона. – Принаймні… хоч щось…
Із-за їхніх спин, аж ген іздалеку, зачувся протяжний зойк паровозного гудка.
– Знову той клятий «Блакитний», – промовила Ленокс. – Потяги непогамовні, правда, мсьє Пуаро? Люди гинуть і помирають, а вони ходять собі, як і ходили. Дурниці, звісно, але ви розумієте, що я хочу сказати.
– Ще б пак, чудово розумію. Життя – це потяг, мадемуазель. Воно йде далі. І добре, що так.
– Чому?
– Бо потяг зрештою прибуває у пункт призначення, мандрівка сягає кінця, а з цього приводу у вашій мові, мадемуазель, є приказка…
– «В кінці мандрівки на закоханих чекає зустріч». – Ленокс засміялася. – Для мене це виявиться не так.
– Ні-ні, саме так. Ви молода – молодша, ніж самі гадаєте. Повірте потягу, мадемуазель, адже сам le bon Dieu у ньому за машиніста.
Гудок долинув знову.
– Повірте потягу, мадемуазель, – знову промурмотів чоловічок. – Ну а ще Еркюлю Пуаро – він усе розуміє…
Примітки
1
О. В. П. («Орден вірних псів») – вигадана «організація», яка охоплювала тих, хто не відвернувся від письменниці після її сенсаційного зникнення наприкінці 1926 р., спричиненого низкою негараздів в особистому житті, – зокрема, секретарку Шарлотту «Карло» Фішер та жорсткошерстого фокстер’єра Пітера. – Тут і далі прим. перекл.
2
На початку ХХ ст. паризьких вуличних злочинців почали називати «апачами» (у французькій вимові – апашами), оскільки саме це індіанське плем’я начебто славилося особливою кровожерністю.
3
Атож (фр.).
4
Звертання до нащадків вищої британської знаті, особливо до дітей перів.
5
Друже мій (фр.).
6
Люба (фр.).
7
Гарний хлопець (фр.).
8
Це непрактично (фр.).
9
Боже мій (фр.).
10
Тут: ну й нехай (фр.).
11
Чорт забирай (фр.).
12
За звичаєм описуваних часів, до заміжньої жінки належало офіційно звертатися не лише на прізвище, але й на ім’я чоловіка: так, «місіс Мері Енн Гарфілд» паралельно йменувалася «місіс Семюел Гарфілд».
13
Перша світова.
14
Дуже по-англійському (фр.).
15
Красуня-англійка (фр.).
16
Світло-сірий англійський костюм (фр.).
17
Вечірню сукню «подих осені» (фр.).
18
Смак (фр.).
19
«Міжнародна компанія спальних вагонів» (фр.).
20
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.