Читати книгу - "Невермур. Випробування Морріґан Кроу"

Ніжно-блакитні очі Орнелли Кроу зосередились на обличчі внучки, і вперше на пам’яті Морріґан вони були наповнені жахом.

— Ні. Ні.

— Усе гаразд. — Морріґан підняла руки, наче заспокоюючи налякане звірятко. — Я не привид. Це справді я. Я жива. Я не померла, я не…

Бабуся хитала головою знову і знову.

— Морріґан. Ні. Чому ти тут? Чому ти повернулася до Республіки? Ти не повинна тут бути. Вони прийдуть по тебе. Переслідувачі з Диму й Тіні. Вони прийдуть по тебе.

Морріґан здалось, наче її всю обдало льодом. Вона подивилася на Юпітера, який стояв позаду, засунувши руки в кишені та опустивши погляд на підлогу.

— Звідки вона знає про Переслідувачів?..

Але Бабуся повернулась до Юпітера, раптом розлютившись.

— Ти! Навіжений чоловіче! Чому привів її назад? Ти обіцяв, що залишиш її в Невермурі. Ти обіцяв, що вона ніколи не покине Вільну Державу. Ви не повинні були приходити.

— Насправді ми не тут, мадам Кроу, — квапливо сказав Юпітер, простягнувши руку, яка пройшла прямо крізь її тіло. Бабуся здригнулась і відступила. — Ми подорожуємо Павутинною лінією. Наші тіла не… це довга історія. Морріґан хотіла сюди, і я подумав, що вона заслуговує…

— Ти обіцяв, що більше ніколи не повернеш її сюди, — повторила Бабуся з широко розплющеними очима. — Ти поклявся мені. Це небезпечно, це не… Морріґан, ти мусиш іти…

— Морріґан? — почувся голос із-за дверей. Хтось натиснув на вимикач, і раптом Залу мертвих Кроу залило світлом. Корвус рішуче зайшов до кімнати, блискаючи блакитними очима. Морріґан відкрила рота, щоб щось сказати, але канцлер пройшов повз неї, схопив Бабусю за плечі та струснув її. — Мамо, що це за божевілля? Чому ти так поводишся? Зараз, зрештою, різдвяна вечірка, заради всіх святих.

Орнелла Кроу дивилася через плече сина, нервово поглядаючи в бік своєї внучки.

— Це… це нічого, Корвусе. Просто моя уява грається зі мною.

— Ти вимовила її ім’я, — прошепотів Корвус голосом, сповненим люті. — Я почув його з коридору. А що було б, якби хтось із моїх колег проходив повз і теж його почув?

— Це було… нічого не було б, любий. Ніхто нічого не почув. Я просто… згадувала…

— Ми поклялися, що більше ніколи не будемо вимовляти це ім’я. Ми поклялися, Мамо.

Морріґан здалось, що вона перестала дихати.

— Найменше на світі мені потрібно нагадувати людям про все це, коли я так близько до федерального управління. Якщо хтось із Зимноморської партії… — Корвус обірвав самого себе, стискаючи губи в тонку лінію. — Цей вечір важливий для мене, Мамо. Будь ласка, не зіпсуй його цим іменем.

— Корвусе…

— Це ім’я мертве.

Корвус Кроу крутнувся на підборах, пройшов прямо крізь місце, де стояла невидима для нього його дочка, і зник.

Морріґан вийшла з будинку і вдихала холодне повітря весь шлях до воріт. Вона нахилилася, намагаючись віддихатися.

«Як вона могла це відчувати?» — думала вона. Як могла відчувати вітер, що щипав її обличчя, тверду землю під ногами, запах дощу і багнюки, парфуми Бабусі, коли її батько навіть не міг її побачити перед собою?

Вона почула хрускіт гравію під ногами Юпітера в неї за спиною. Він довго там стояв, терпляче чекаючи, коли вона скаже, що вони робитимуть далі, і не давав ніяких порад, не співчував і не говорив: «Я ж тобі казав». Він просто чекав, поки Морріґан нарешті випросталася і глибоко вдихнула, здригаючись.

— Вона знає. Моя Бабуся. Вона знає, що я не померла.

— Так.

— Вона знає про Переслідувачів.

— Так.

— Звідки?

— Я розповів їй.

— Коли?

— Перед Вечорінням. Я мав знайти когось, хто підпише договір.

Ох. То це був підпис її бабусі, те нерозбірливе ім’я. Це бабуся підклала конверт під її двері в День пропозицій.

— Чому вона?

— Мені здалось, ти їй подобаєшся.

Морріґан пирснула сміхом, закриваючись рукавом, щоб приховати хлюпання носом. Юпітер був достатньо тактовним, щоб на якусь мить зробити вигляд, що він дуже зацікавлений своїми черевиками.

— Повертайся зі мною, — нарешті тихо сказав він. — Будь ласка… Твоя Бабуся права, тут на тебе чекає небезпека. Повертайся до «Девкаліона». Тепер це твій дім. Ми твоя родина — я, Джек, Фен та інші. Ти з нами.

— Доки не завалю Випробувальний Показ і мене депортують. — Вона знову шморгнула носом. — Доки вас не заарештують.

— Як я вже казав, ми поміркуємо над цією проблемою, коли вона з’явиться.

Морріґан витирала обличчя, доки воно стало цілком сухим.

— Де нам зловити Павутинну лінію?

— Ніде, — сказав Юпітер, а його очі засвітилися радістю та полегшенням. Він поплескав Морріґан по спині і вона жалюгідно посміхнулася йому. — Вона прийде до нас. Для цього й потрібен якір. Ніколи не можна їздити Павутинною лінією, не кинувши якір.

— Тобто — який якір?

— Той, який я залишив на платформі. — Він усміхнувся. — Дорогоцінний особистий предмет, який ти залишаєш на пункті відправлення, що поєднує тебе з Невермуром невидимою ниткою. І чекає, щоб забрати тебе додому. Можеш уявити його?

Морріґан подумала якусь мить.

— Ви маєте на увазі… мою парасольку?

Він кивнув.

— Заплющ очі й уяви так чітко, як тільки можеш, як вона висить над рейками. Кожну дрібну деталь. Ти впіймала її?

Морріґан заплющила очі й уявила її: блискучу непромокальну тканину, витончений срібний держак, крихітну опалову пташку.

— Так.

— Не відпускай її.

— Не відпущу.

Вона відчула на своїй руці теплі пальці Юпітера. Удалині засвистів поїзд.

Коридори готелю «Девкаліон» були теплі та знайомі. Морріґан відчула виснаження в ногах, коли допленталася до своєї кімнати, мріючи про подушки і м’яку пухову ковдру і сподіваючись, що з каміном усе добре, і якимось чином знаючи, що це так.

Коли вона простягла руку, щоб відчинити двері до спальні, її схопила холодна кістлява рука. Вона скрикнула й відстрибнула назад.

— Ох! Це ви, Дамо Чандо.

— Не хотіла тебе злякати, люба дівчинко, — сказала сопрано. — Я сама йду до ліжка. Ми з тобою такі нічні сови! Усі ці різдвяні смаколики теж не дають тобі спати?

Морріґан ніяково всміхнулась. У її голові все ще лунала та образлива розмова між Кеджері та Дамою Чандою. «Принаймні, якби в нього не вийшло з “Девкаліоном”, нічого страшного б не сталося».

— Ну так.

— Що ж, оскільки я не могла заснути, я переглядала свої старі книжки і коробки з записами. — Дама Чанда дістала пошарпаний папірець, розгортаючи та обережно розгладжуючи його. — Я подумала, що тобі було б цікаво побачити це. Я знала, що десь це було. Вона не нова, звичайно. Тут йому десь двадцять чи тридцять. Зараз йому вже далеко за сотню. Цей ще