Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Я повільно перевдяглася в Кіанові речі — головне, що чисті, а те, що висять на мені безбожно, то таке діло — і знехотя вийшла з ванної, смикаючи себе за мокрі пасма. 

— Мені ванна подобається більше, аніж уся твоя кімната, можна я там житиму? 

— Не можна. 

Я очима відшукала Кіана на моєму місці на дивані, проте однаково все ще без футболки. Він розплющив одне око й, огледівши мене, задоволено всміхнувся. 

— Тобі пасує. 

— Дуже смішно. Твій батько теж оцінить таке дизайнерське рішення? 

Кіан всівся на дивані й зітхнув, простягнув руку, ухопився за край моєї (чи то радше його) чорної футболки й підтягнув мене до себе. Я, зойкнувши, упала йому на коліна, ударившись спиною об його плече. Міцні руки обхопили мене за талію, залізли під футболку, ледь не здушивши, ніс тицьнувся мені між шиєю та ключицею. По шкірі побігли непрохані сирітки. 

— Мені байдуже, що він оцінить, а що — ні. 

— Ну, стиль безхатьків йому навряд до смаку, а ми зараз з тобою є яскравими представниками цієї модерної течії… 

— Можемо позбутися. 

Я війнула бровою. 

— Кого? Стилю? Безхатьків? 

— Одягу. 

— На тобі його й так менше, аніж треба. 

— Віві...

Я зіскочила з його колін і прудко підійшла до вікна, за яким усе ще дощило, проте зараз, щоправда, уже набагато менше. Позаду почувся шваркіт — Кіан теж підвівся й підійшов до мене, обійняв з-за спини, його тепло розійшлося всім моїм тілом, наче хвиля. Він поцілував мене в мокру маківку й носом зарився у волосся. 

— Скоро доведеться спуститися до твого батька. Може, вдягнеш хоч футболку? А то він подумає, що я стягнула її з тебе й начепила на себе. Грабую посеред білого дня. 

— Головне, щоб тобі подобалося. А то я скоро дійду до висновку, що геть тобі не подобаюся. 

О святі сили, Кіане Еллінгтоне, ти не подобаєшся хіба сліпим та мертвим. 

— Мені подобається, — я коротко всміхнулася, розвернулася до нього обличчям і провела язиком по нижній губі, добре знаючи, що він обов’язково зверне на це увагу. Затим привстала навшпиньки й поцілувала його повільно-повільно, наче розтягуючи мить. А потім, коли він піддався вперед, щоб перехопити ініціативу, натиснути, перевести цілунок з категорії легким до категорії я-зараз-зжеру-Віві, я легко прикусила йому нижню губу. 

— Це було жорстоко. 

— Яке їхало, таке й здибало. Тобі ж подобається? 

З його обличчя не спадала задоволена усмішка. Він підхопив мене на руки й сам коротко поцілував. 

— Мені подобається. 

У цю мить у двері знову постукали, Кіан на секунду повагався, чи варто опускати мене на землю, тому довелося самій виплутуватися з його рук. Я підбігла до дверей й обережно прочинила їх, ніби хотіла лише зазирнути в щілинку. 

За ними стояв Бромстад. Його совині очі глипнули на мене, ніби він і не знав про моє існування, затим на вустах з’явилася ввічлива усмішка. 

— Господар будинку чекає на вас. 

— Гаразд, — я теж вичавила усмішку, — уже йдемо, — озирнувшись на Кіана, додала: — Ну, скоро будемо. 

Змусивши Кіана таки вдягнутися як людина, сама лишилася в його одязі, наче підібране з вулиці дівча, і кілька разів таки намагалася вмовити його зоставити мене тут, у його прекрасній кімнаті, а не тягнути в пащу до змія. Проте він був невблаганним, хоча й насупився так, що між бровами залягла глибока зморшка. Йому ця ідея теж не подобалася.  

— У тебе геть не лишилося одягу, не знаю, може, він твоїх колишніх дівчат? 

У Кіана брови скочили так високо, що шкіра на лобі склалася гармошкою, а самі брови сховалися за чубчиком. 

Відповіді я так і не дізналася. 

— Я тобі ще згадаю це, — бурмотіла на шляху вниз тими ж мармуровими сходами, але затим ми пішли прямо й через білі різьблені двері потрапили до їдальні — приміщення зі стінами кольору морської хвилі, золотою ліпниною, величезним округлим столом посередині та десятком стільчиків. Зі стелі звисала красивезна люстра, яка мінилася блискучим сяйвом. Мені тут точно не місце, і таку ж думку я побачила в очах пана Еллінгтона, коли ми схрестилися з ним поглядами. 

Проте Кіан, який, за його словами, прекрасно зчитував настрої та думки, цей яскравий вираз свого батька чистісінько проігнорував. А відтак, проігнорувала і я сама. 

На столі парував чай. Між маленькими букетиками квітів тулилися тістечка й печиво. Я старалася дихати глибоко й спокійно, врівноважуючи власні думки й не зациклюючись на тому, що я, де я й чому тут. 

— Як успіхи? — першим ділом спитав Еллінгтон-старший, і я кинула на нього короткий погляд. 

— Порт майже весь повернувся під наш контроль, ті, хто усвідомлено співпрацював з Дакотою, ліквідовані за твоїм наказом, інші допитуються. Склади у Верделейку, що належали Серрано, зараз теж оточені хлопцями Гейла, товар ми вивезли… 

— Це все добре, а що з Дакотою й тим чоловіком… як його? А, Лукасом.  

Кіан спокійнісінько перетяв плечима, коли я аж надто помітно здригнулася.  

— Дакота переховується. Вона використовує захищені канали зв’язку, які Катріна не може так легко відслідкувати, а ще криптографічні системи. Але ми її знайдемо. Лукас… З Лукасом поки бесіду ведуть. Припускаю, він знає, де його спільниця, і може полегшити нам це завдання. 

— Але він цього не робить? — рівним голосом уточнив Еллінгтон-старший і відпив чаю. Від чашки йшов приємний м’ятний аромат, але мені все видавалося, що там точно має бути отрута. 

— Поки ні. 

Кутик губ чоловіка ледь помітно здригнувся. 

— Зрозуміло, — ми кілька хвилин посиділи в напруженій тиші, що аж на вуха тисла. Затим пан Еллінгтон буденним тоном додав: — У жовтні, коли все це, я сподіваюся, уже остаточно вирішиться, у Нью-Йорк прилетить Ірен, там і зустрінемося з нею. 

— І надовго мама в Америку? 

— На кілька тижнів, можливо, на місяць, — кутиком ока я помітила, як обличчя батька Кіана розгладилося й аж посвітлішало. — Ти не радий?

— Зараз засяю від щастя. Сподіваюся, вона приїде в Новий Атлантис, щоб побачитися зі мною теж.