Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Я зупинилася. Говорити ці слова вголос було важко. Здавалося, що вони застигли в горлі, не бажаючи виходити. Чи справді я могла дати нам шанс? Чи могла я пробачити все, що він зробив? Але тоді, дивлячись на його бліде обличчя, я зрозуміла, що це зараз не має значення. Усе, що я хотіла, — це щоб він вижив. Щоб у мене взагалі залишився вибір.

— Я… я можу дати нам шанс, — нарешті прошепотіла я, ледве впізнаючи власний голос. — Але ти повинен боротися, Ігоре. Ти повинен повернутися. Для Валі. Для… для мене. Я прошу тебе.

Мої пальці стискали його руку так, ніби цей контакт міг якимось чином повернути його до життя. Я відчувала холод його шкіри, бачив, як апарати безжально показують його слабке, майже невловиме життя. І всередині мене розривалася буря. Гнів, біль, страх, надія — усе змішалося в єдиному відчутті, від якого я не могла втекти.

— Я ще не готова тебе відпустити, — сказала я, дивлячись йому прямо в обличчя, хоч він і не міг бачити мій погляд. — Я… я не можу це зробити. Я знаю, що хотіла тебе ненавидіти. І я ненавиділа. Але, чорт забирай, Ігоре, ти завжди був частиною мене. Навіть тоді, коли я хотіла це викинути з себе, ти залишався.

Мій голос зламався. Я опустила голову, поклавши її на його руку, і дала волю сльозам. Вони текли безупинно, обпікаючи мої щоки. Це були сльози всього — втрати, надії, болю. Сльози любові, яка, можливо, давно перестала бути такою, як раніше, але все ще існувала в мені, хоч я цього і не хотіла визнавати.

- Ігоре, прошу тебе… Я не зможу, якщо ти підеш. Я просто… не зможу.

Я не знала, скільки часу минуло. Можливо, кілька хвилин, а може, й години. Лікарі дозволили мені залишитися лише ненадовго, але ніхто не прийшов, щоб вигнати мене. Я сиділа поруч із ним, тримаючи його руку, і шепотіла, шепотіла все, що прийшло в голову. Всі слова, які я боялася сказати йому, коли він був поруч, коли він ще міг почути їх.

— Ти завжди був сильним, — сказала я, змахуючи сльози з обличчя. — Навіть коли ми сварилися, навіть коли я ненавиділа тебе, ти завжди залишався сильним. Так будь сильним і зараз, чуєш? Я знаю, що ти можеш. Ти завжди міг.

Його обличчя залишалося незмінним. Лише апарати поруч видавали рівномірний звуковий сигнал, ніби самі намагалися підтримувати в ньому життя. Я дивилася на нього і молилася, хоч ніколи раніше цього не робила. Я молилася, щоб він повернувся. Для себе. Для Валі. Для мене. Для всього, що я більше ніколи не наважуся сказати.

Я сиділа поруч із ним, тримаючи його руку, і шепотіла, не зупиняючись. Говорила все, що здавалося важливим, усе, що я ніколи не сказала йому раніше. Це було моїм останнім шансом — я не могла змиритися з тим, що цей шанс може зникнути. Що він може зникнути.

Але раптом щось змінилося. Спершу я не зрозуміла, що саме. Повітря в кімнаті наче стало важчим, а десь у глибині свідомості я почула зміну в рівномірному звуці апаратів. Раніше ці звуки були стабільними, майже заспокійливими у своїй монотонності, але тепер вони стали нерівними. Сигнали почали змінюватися, ставали коротшими, уривчастими, немов апаратура теж панікувала.

Я підняла голову й поглянула на монітори, які висіли поруч із ліжком Ігоря. Лінії на екрані стрибали, показники змінювалися швидше, ніж я могла їх усвідомити. Щось пішло не так.

— Ігоре? — прошепотіла я, стискаючи його руку сильніше. — Що відбувається? Що з тобою?

Відповіді, звісно, не було. Його тіло залишалося таким самим нерухомим, як і раніше. Але ці показники… Я відчула, як холодний страх охоплює мене.

Двері палати різко розчинилися, і всередину вбіг лікар у супроводі кількох медсестер. Їхні обличчя були серйозними, навіть напруженими. Вони швидко підійшли до моніторів, перевіряючи дані, і почали щось говорити між собою, але я не могла зрозуміти їхніх слів. Мені здавалося, що світ знову застиг, розтягнувся у якійсь нереальній повільності.

— Що відбувається?! — запитала я, встаючи з місця. Мій голос зірвався, перетворившись на майже крик. — Що з ним?

Лікар поглянув на мене, але в його очах не було ні надії, ні заспокоєння. Лише холодна професійність, змішана зі співчуттям.

— Пані, вам потрібно відійти, — сказав він, але його тон уже підтверджував найгірше. — Почалася поліорганна недостатність. Його організм не справляється.

Я похитнулася, ніби отримала удар у живіт.

— Що це означає? — запитала я, але знала відповідь ще до того, як він заговорив.

— Це означає, що всі його органи відмовляють один за одним, — промовив лікар. Він підійшов ближче до моніторів, переглянув цифри і похитав головою. — Серце, нирки, легені… Все. Це агонія. Ми робимо все можливе, але…

Він замовк, залишивши слова, які я боялася почути, висіти в повітрі.

— Але він помирає? — прошепотіла я. Мій голос був таким тихим, що я сама ледве його почула.

Лікар подивився на мене так, як дивляться, коли хочуть бути чесними, але бояться зламати людину.

— Так. Нам дуже шкода.

Весь світ зупинився. Я відчула, як ноги підкошуються, і впала назад на стілець. Мій мозок відмовлявся приймати ці слова. Це не може бути правдою. Ні, не так. Це просто… Це просто ще один кризовий момент, він пройде. Ігор завжди був сильним, він подолає це. Він має подолати. Але ніщо в обличчях лікаря і медсестер не давало мені цієї надії. Вони вже знали те, чого я не могла прийняти: це кінець.

— Ні… Ні, ви не розумієте, — сказала я, підвівшись. У моєму голосі з’явився істеричний відтінок. — Ви повинні щось зробити. Ви повинні врятувати його!

— Ми робимо все можливе, — м’яко відповів лікар, але його слова здавалися порожніми.