Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та оп’ять із ляхами помандрую.
Ой як тій дитині між шляхами,
То так мені, мати, із ляхами.
У КОСІ ЛЕНТА ГОЛУБА
У косі лента голуба,
Сама дівка молода
По садочку ходила,
Два синочка родила,
Китайкою сповила,
До Дунаю й однесла,
На корабль пустила,
Дунаєчка просила:
— Дунаєчко-батечко,
Не топи моїх діток
До дванадцяти годок,
До тринадцяти літок.
А ти, густий очерет,
Забавляй моїх дітей.
А ти, жовтий пісочок,
Годуй моїх діточок.
А ви, густі лозоньки,
Та щитайте годочки.
На дванадцятім году
Пішла вдова по воду,
Стала воду набирати,
Став корабель припливати.
А у тому кораблі —
Два молодца молоді.
Один листи читає,
Другий вдови питає:
— Удовонько молода,
Чи підеш ти за мене?
— Я за тебе не піду,
За другого дочку дам,
А не дочку, наймичку,
Хорошую панночку.
ОЙ ВИЙДУ НА ГОРУ, ГЛЯНУ НА МОРЕ
Ой вийду на гору, гляну на море,
Синє море гра, хвилю розгоня.
Та гляну на свій край, аж роду нема, —
Я зажурюся, я й затомлюся,
Піду у вишневий сад, хоч проходжуся.
В вишневім саду, під вишенькою,
Ой там сиділа пара голубів,
І цілуються, і милуються,
Та на моє життя все дивуються.
Ой ви, голуби, ви, сизенькі,
Ви цілуйтеся, ви милуйтеся,
Та на моє життя не дивуйтеся.
Десь узялися два стрільчика,
Та голуба убили, а голубку узяли.
Та укинув за полу, приніс додому,
Приніс додому, пустив додолу
Та насипав пшениці, кубок водиці.
Пшениці не їсть, водиці не п’є,
Та під ту вишню плакати іде.
— Не плач, голубко, не плач, сизенька,
Як я полину на синєє море,
Прижену тобі табун голубей,
Якого схочеш, такого і возьмеш.
І вибирала, і розсмотряла,
Та не вибрала такого, як мала.
ЯК БУЛА У ДІВЧИНИ МАЧУХА ЛИХАЯ
Як була у дівчини мачуха лихая,
Та послала дівку до броду по воду,
Та приказала мати повні відра брати,
Не веліла мати відер надливати.
Не успіла дівчина у брод уступити,
Десь узялися два вовчика з гори,
Та ухватили дівку під білії боки,
Та повели дівчину у яри глибокі,
Стали з дівчиною, стали жартовати,
Стала дівчинонька плакати-ридати,
Плакати-ридати, голубам казати:
— Ой ви, голубоньки, ой ви, сизенькі,
Чи полетите ви на той край до батьки.
Накажіте батьку, батьку рідному:
Нехай мене батько, батько не шукає,
Батько не шукає, мачуха не лає,
Нехай мене батько вже й одпоминає,
Мене, молодої, на світі немає.
ОЙ П’Є КОЗАК, П’Є І ГУЛЯЄ
Ой п’є козак, п’є і гуляє,
А під ним кінь вороний розігрався
Та на синє море розігнався.
Та замерзає море синенькеє,
Та припадає сніжком білесеньким,
Та потопає козак, потопає,
Та до вороного коня промовляє:
— Ох, і бийся, коню, бийся, бийся, видибайся,
Та й отця і до неньки поспішайся,
Та до моїх братиків-порадників,
Та до моїх сестриць-жалібниць,
Та до моїх діточок-сиріточок,
Та до моєї жінки молодої.
Та не кажи ти, коню, що я й утопився,
Та і скажи, коню, що я й оженився,
Та поняв собі пару у синьому морю,
Та й у синьому морю паняночку,
Та собі, коню, вічну дворяночку.
КАЛИНО, ЯЛИНО, ЩО ТЕБЕ ІЗВ’ЯЛИЛО
— Калино, ялино, що тебе ізв’ялило?
— Ізв’ялили мене буйні вітри з лютими морозами.
— Козаче молоденький, що тебе ізжурило?
— Зажурила мене тая дівчина, що з карими очима.
Не раз, не два стою у неї під корчмою:
— Вийди, дівчино, вийди, рибчино, поговорим з тобою.
— Рада б я виходити, з тобою говорити, —
Лежить нелюб на правой руці, не могу розбудити.
— Дівчино моя люба, одсунься од нелюба,
А я нелюба та й уб’ю із лука, як сивого голуба.
— Чи влучиш, чи не влучиш — з нелюбим не розлучиш,
Чи вдариш, чи не вдариш — тільки нам життя збавиш.
Козаче молоденький, у тебе конь вороненький,
Осідлай коня, виїжджай з двора, ти не мій, я не твоя.
Козак коня сідлає, до коня промовляє:
— Ой коню, коню вороненький, донеси до Дунаю,
Донеси до Дунаю, де утопиться думаю,
Що хорошу вродоньку маю, да утопиться думаю.
Ой приймай, Боже, душу, а ти, рибонько, тушу,
А ти, річенька, бистра водонька, викинь кістки на сушу.
КАЛИНА, МАЛИНА, ЧОГО ПОЧОРНІЛА
— Калина, малина, чого почорніла —
Чи суші боїшся, чи дощу бажаєш?
— Я суші боюся і дощу бажаю,
Кого вірно люблю, сейчас умирає.
— Ой умру я, мила, а ти будеш жива,
Та знатимеш, мила, де моя могила.
Ой моя могила край синього моря,
Полягли любощі і тихая мова.
Та не тупай, мила, правою ногою,
Скажуть вороженьки, що жив я з тобою.
Трясця вороженькам, та ще їх і роду,
А як вони знають, що жив я з тобою.
Та не кидай, мила, сирою землею,
Бо ти сама знаєш, що важко під нею.
Ой тим воно важко — любилися тяжко,
Тим воно важкенько — любились вірненько.
Сороки, ворони тіло розклювали,
А сірії вовки кості розносили.
Піду погуляю, кості позбираю,
В тихому Дунаю поперемиваю,
В зеленім садочку кості прикопаю.
ЛУГОМ ІДУ, ГОЛОС ВЕДУ. ЛУЖЕ, РОЗВИВАЙСЯ
— Лугом іду, голос веду, луже, розвивайся,
Ти, козаченько, на мої чорні брови не сподівайся.
Як будеш на мої чорні брови уповати,
То не будеш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.