Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тодде? — гавкає Манчі, стурбовано гавкає, ясно шо він побачив чортішо в мому Шумі.
— Горячка, — кажу я, знову закашлюючись. — Требуло викинути ту брудну шмату.
Але шо вже зробиш.
Я приймаю останні знеболювальні зі свого медипака і ми маємо йти дальше.
Ми виходимо на верх пагорба і хвилину всі інші горби перед нами, і ріка, і дорога внизу, хвилюються так, ніби вони намальовані на ковдрі, яку хтось трусить, і я зі всіх сил пробую відігнати ці картинки, аж поки вони не заспокоюються настільки, шо ми можемо йти дальше. Манчі скавчить в мене під ногами. Я мало не валюся з ніг, коли пробую його почіхрати, такшо натомість я зосережуюся на тому, аби спуститися з горба і не впасти.
Я знову думаю про ніж у моїй спині, про кров, яка була на ньому, коли він попав у моє тіло, про то шо моя кров змішалася з спекловою і хто його знає чим ще, і так вона обертається в мому тілі відколи Аарон мене штрикнув.
— Цікаво, чи він знав, — кажу я, до Манчі, до себе, до нікого, а ми опускаємся до низу горба і я прихиляюся до дерева, аби світ перестав рухатися. — Цікаво, чи не вирішив він убити мене повільно.
— Ясно шо вирішив, — каже Аарон, висовуючись ізза дерева.
Я кричу і відскакую від нього і розмахую перед собою руками, пробую його відігнати, і падаю на дупу і починаю відповзати назад, тоді дивлюся…
І його нема.
Манчі нахиляє свою голову до мене.
— Тодде?
— Аарон, — кажу я, моє серце гупає, диханя збивається і переходить у все соковитіший і соковитіший кашель.
Манчі знов принюхується до повітря, принюхується до землі навколо нього.
— Слід сюди, — гавкає він, переминаючись з лапи на лапу.
Я роззираюся навколо, відкашлююся, весь світ плямистий і хвилястий.
Від нього ні сліду, нема Шуму, крім мого, нема тишини Віоли. Я знову закриваю очі.
«Я Тодд Г’юїтт, — знову думаю я серед крутняви. — Я Тодд Г’юїтт».
Не відкриваючи очей, я намацую пляшку води, і ковтаю трохи, і відщипую кусочок Вілфового хліба і прожовую його. І тільки тоді знову відкриваю очі.
Нічого.
Нічого тільки дерева і ще один горб на який треба лізти.
І сонячне світло мерехтить.
Ранок минає, а біля підніжя ще одного горба я знахожу ще один струмок. Набираю води в обидві пляшки і п’ю холодну воду, черпаючи обома руками.
Мені погано, це без варіантів, шкіра поколює, деколи я тремчу, деколи потію, деколи моя голова важить міліон фунтів. Я нахиляюся над струмком і плюскаю собі в лице холодом.
Я сідаю, і в воді відображається Аарон.
— Убивця, — каже він, і його порване лице спотворює посмішка.
Я підстрибую, тягнуся по ножа (і спину знову прохромлює біль), але коли я дивлюся знову, то його там уже нема, а Манчі ні на секунду не припиняв ганятися за рибою.
— Я йду по тебе, — кажу я в повітря, повітря, яке всьо сильніше і сильніше рухається від вітру.
Голова Манчі висовується спід води:
— Тодде?
— Я тебе знайду, навіть якшо це буде кінець мого житя.
— Убивця, — знову чую я шепотіня у вітрі.
Я ще секунду лежу, важко дихаю, кашляю, але тримаю очі відкритими. Я вертаюся назад до струмка і вихлюпую на себе стільки холодної води, шо в мене аж починає боліти в грудях.
Я встаю і ми йдемо дальше.
Холодна вода на якийсь час трохи помагає і ми проходимо ще пару горбів і сонце добирається до полудня, і мерехтіня майже пропадає. Коли речі знову починають дрижати, ми зупиняємся і їмо.
— Убивця, — чую я з кущів навколо нас, а тоді знову, з іншої частини лісу: — Убивця, — і знову, звідкись інде: — Убивця.
Я навіть не піднімаю голову, просто їм.
Це просто кров спекла — так я кажу сам собі. Просто горячка і хвороба, та й по всьому.
— Дійсно по всьому? — каже Аарон з того боку галявини. — Якшо я — тільки то шо ти кажеш, то чого ж ти так за мною женешся?
На ньому недільні ризи, а його лице сцілилося, він виглядає так, як у Прентісстауні, його руки складені перед ним, ніби він готовий молитися разом з нами, і він блищить на сонці, і посміхається мені.
Посміхається посмішкою, яку я аж задуже добре пам’ятаю.
— Шум пов’язує нас усіх, юний Тодде, — каже він, його голос слизький і блискучий як змія. — Якшо один упаде — ми всі впадемо.
— Тебе нема тут, — кажу я, стискаючи зуби.
— Тут, Тодде, — гавкає Манчі.
— Точно нема? — каже Аарон і пропадає в мерехтіні.
Мій розум знає, шо цей Аарон несправжній, але серцю всеодно, і воно б’ється в грудях швидко, ніби на забігу. Мені важко перевести подих, я витрачаю ще більше часу просто на то, аби встати і піти в день.
Їжа помагає, благослови Боже Вілфа і його валькануту жінку, але деколи ми всеодно не йдемо, а плетемось нога поза ногу. Я починаю кутиком ока бачити Аарона майже всюди і весь час, він ховається за деревами, спирається на каміння, стоїть на купах бурелому, але я просто відвертаю голову і бреду далі.
А тоді, з вершини пагорба, я бачу дорогу, яка перетинає річку там внизу під нами. Пейзаж рухається так, шо в мене в шлунку всьо перевертається, але я точно бачу там міст, міст переводить дорогу на другий берег, такшо між мною і рікою вже нічо нема.
Я хвилину стою і думаю про іншу розвилку, на яку ми так і не звернули тоді в Дальньому Куті. Цікаво, де зараз та дорога серед усьої цьої дикості. Я дивлюся наліво з вершини горба, але там просто ліс аж до горизонту, і там ще більше горбів, які рухаються так, як горби не мали би рухатися. Мені приходиться на хвилину закрити очі.
Ми спускаємся, заповільно, задуже повільно, запах веде нас до дороги і до мосту, то високий і хисткий міст з перилами. Вода збирається там, де дорога перетворюється на міст, заливаючи його водою і багном.
— Він переходив річку, Манчі? — я кладу руки на коліна, аби віддихатися і прокашлятися.
Манчі обнюхує землю як маньяк, переходить дорогу, тоді переходить її назад, заходить на міст і вертається назад туда, де ми стоїмо.
— Вілф пахне, — гавкає він. — Фіра пахне.
— Я бачу сліди, — кажу я, потираючи лице руками. — Але де Віола?
— Віола! — гавкає Манчі. — Сюди.
Він біжить від дороги, тримаючись цього боку річки і за течією.
— Гарний песик, — кажу я в паузах між судомними вдихами. — Гарний песик.
Я біжу за ним через гілки і кущі, річка шумить справа від мене, блище ніж багато днів до цього.
І я вступаю просто в поселеня.
Я випрямляюся і здивовано закашлююся.
Воно знищене.
Будівлі, всі вісім чи десять, перетворилися на вугіль і попіл,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.