Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Після того скаженного дня наступає тиша. Але вона здається передвісником бурі, тому що я відчуваю страшенну тривогу, фізично не можу розслабитися. Замовкає абсолютно все. Я написав вибачення до студії, де пропустив співбесіду і все їм пояснив. Але вони мовчать. У Ернеста важлива зустріч, тому від нього теж жодного повідомлення. Оксана в лікарні, і вдома без неї на мене давлять стіни. Навіть Джипсі це відчуває, тому ми виходимо на прогулянку. Я сподівався, що тут буде не так тихо, але двір наче вимер. Навіть мама не відповідає на дзвінки, що ще більше вибиває мене з рівноваги. Єдине, що мені залишається — це чекати. Через пару годин повинні приїхати батьки Оксани. І тоді в мене буде хоча б якесь заняття: зустріти їх, допомогти залишити речі в квартирі, поїхати з ними в лікарню. Я навіть заповнив холодильник продуктами на всякий випадок. Але очікування мене вбиває. Це наче тиша перед грозою. І я не знаю, чи це принесе очікуваний дощ, що змиє всі негаразди. Чи розтрощить те, що й так на соплях тримається. Джипсі наче відчуває мій стан, тому далеко не відходить, віддано дивиться знизу, висолопивши язика. 

Батьки Оксани  приїжджають, коли від тиші хочеться кричати. Інтроверт з мене так собі, тому що я не витримав і кількох годин на одинці з собою. Коли приходить смс від Оксаниної мами, я поспішаю вниз, перемахуючи через одну сходинку. Ліфт так і не працює. Можливо, його вже ніколи не полагодять. 

— Сашенька! — Марина Семенівна Зарудна копія зі своєю дочкою. Тільки сивина вже торкнулась рудого волосся, котре жінка збирала в товсту косу скільки я себе пам’ятаю.

— Тьотя Марина, — я міцно обіймаю жінку, мене одразу огортає запах півоній — ще один аромат з дитинства. Ці парфюми Ксюшина мама купує вже багато років, і в школі від Оксани пахло так само. 

Роблю крок назад, а потім просто гублюсь у просторі. Тому що за батьком Оксани йде моя мама. 

— Сонечко, — вона широко всміхається, розводячи руки. І я просто влітаю в її обійми. Тут, як вдома. Як на канапі в нашій вітальні, де пахне кавою та горіхами. А за вікном темно, а поруч тільки найближчі — батьки. Не важливо, що там по телеку, бо наші розмови завжди цікавіші. 

— Що ти тут робиш? — дивлюся на маму.

— Маринка мені подзвонила, і я вирішила, що тут потрібна моя підтримка, — мамина посмішка завжди така яскрава. А в кутиках очей зморшки, які зовсім не додають їй віку. 

— Так от чому ти не відповідала, — на один тягар менше в середині. 

— А, та то в мене телефон розрядився, — вона махає рукою, — а я зарядку забула. Ну і хотіла тобі зробити сюрприз.

— В тебе вийшло, — навіть дозволяю собі посміхнутися. З мамою поруч спокійніше. 

Як я і думав, їсти ніхто не захотів. Зарудні хотіли швидше побачитися з донькою. Тому, ми в чотирьох запакувалися в червону Мазду та поїхали в лікарню, адресу котрої я запам’ятав, здається, на все життя. Дорогою всі, крім моєї мами, мовчать. Вона роздивляється місто через вікно, читає вивіски і майже на кожному закладі питає ти тут був. Ні, я ще багато де не був. І це викликає дивне відчуття того, що я не хочу їхати з цього міста. Я хочу досліджувати його, поринати у вузькі вулички і губитись на широких проспектах. Хочу відвідати заклад на даху великої скляної будівлі й зустріти там захід сонця. З Ернестом. Це вдаряє по мені, як велика хвиля — прямісінько в обличчя, збиваючи з ніг. Я маю сказати мамі. Як тільки ми залишимось наодинці, я повинен їй розповісти, що я кохаю найкращу в світі людину. І так, це хлопець. В кишені вібрує телефон, і я впеневний, що це Ернест.

неХемінгуей:

Все добре, сонце?

Я:

Так, їдемо в лікарню

Як робота?

неХемінгуей:

Трошки задовбався

Я зараз візьму таксі і приєднаюсь до вас

Оксанині батьки намагаються задавати мені питання, тому я ховаю телефон. Але на питання все одно не даю чіткої відповіді.  Оксана сама повинна розповісти свою історію. Я — не та людина, від якої вони повинні це почути. Ксю стане легше, я впевнений.

І знову цей лікарняний запах, від якого вже нудить. Знову ці стерильні коридори білого кольору з тьмяним сірим лінолеумом на підлозі. Здається, що тут час застиг, і нічого ніколи не змінюється. Майже всі хворі люди дуже схожі між собою. Їх обличчя розмивається, і видно тільки емоції: біль, страх, надію. 

Ми з мамою залишаємося на першому поверсі в невеликому кафетерії, де під скляною вітриною лежить пара булочок з маком, та ще якась випічка, яку важко зідентифікувати. 

— Поговоримо? — ми з мамою кажемо цю фразу одночасно і сміємося. Тихо, бо здається, що в лікарні не можна говорити не шепотом. 

— Зараз, я візьму нам по якійсь каві, — мама йде до прилавка. Сумніваюся, що там буде щось, окрім три в одному, але і на тому дякую. 

Телефон вібрує — Ернест пише, що вже біля лікарні. Відчуваю своє серце десь в горлі, тому що тут мама, а ще тут хлопець, якого я кохаю. Як не втратити двох дорогих мені людей. Мені здається, чи тут немає чим дихати? Напевно, мої нерви сплелися в такий клубок, що його легше викинути, а не розплутувати. Десь можна купити новий набір нервових клітин? Бажано, не таких чутливих, як зараз.