Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

Другої світової війни західні країни мали величезну військову перевагу над Радянським Союзом. У вісімдесяті роки було все навпаки. Радянська зверхність була колосальною майже у всіх сферах, включно з ядерною. Для матеріалізації цього страхітливого мілітаризму не було жодної внутрішньої перешкоди: громадяни СРСР не надто добре уявляли собі, що відбувається. Натомість на Заході пацифістський рух — проти ядерної зброї і за двостороннє роззброєння — досяг вражаючих масштабів і заражав великі демократичні партії, наприклад, англійських лейбористів і німецьких соціал-демократів.

Доводи Ревеля охоплювали дипломатичну, політичну, культурну і журналістську сфери. Найбільш їдкі сторінки описували ефективність, з якою СРСР провів на Заході операцію з дезінформації. Доказом того, що він виграв цю битву, стверджував Ревель, є ті сотні тисяч демонстрантів, що вийшли з протестом на вулиці американських, англійських, французьких, скандинавських міст супроти «інтервенції янкі» у Сальвадор — де було п’ятдесят американських радників, — і яким би ніколи до голови не прийшло таким самим чином протестувати проти ста тридцяти тисяч радянських солдатів в Афганістані чи тридцяти тисяч кубинців у Анголі.

Чи на Заході ще хтось вірить, що демократія потрібна? — запитував себе Ревель. Судячи з того, як західні інтелектуали, політичні керівники, профспілки, органи преси критикують свою систему, постійно і нещадно її винуватячи, здавалося, що вони засвоїли критику, сформульовану проти неї її ворогами. Що ще могло пояснити крутійське використання таких виразів, як «холодна війна», що завжди пов’язувалась із Заходом — коли саме в той період СРСР здобув військову перевагу, — а також «колоніалізм» і «неоколоніалізм», які, здавалося, мали сенс лише тоді, коли їх асоціювали із західними країнами і ніколи із СРСР? У той час, як у підсвідомості Заходу поняття «звільнення», «антиколоніалізм», «націоналізм», схоже, були нерозривно поєднані із соціалізмом і тим, що представляла Москва.

Проблема, яку Ревель піднімав у цій книжці, здавалося, не має рішення. Єдиний спосіб, в який демократія може відвернути небезпеку, на яку він вказував, — це зректися всього того, що робить її кращою, ніж тоталітарна система: права на критику, контролю над владою, плюралізму, відкритості суспільства. Саме тому, що в ній є свобода преси, політична боротьба, вибори, оспорювання, її вороги можуть легко її «інфільтрувати», маніпулювати її інформацією, використовувати її інтелектуалів та політиків. Та якщо для запобігання цій небезпеці демократія посилить владу і системи контролю, її вороги також візьмуть гору, нав’язавши їй свої методи і звичаї.

Отже надії немає? Ми побачимо чоловіків і жінок мого покоління у світі, який увесь буде уніфікований у варварстві при допомозі ракет і комп’ютерів? На щастя, цього не сталося. З двох причин, які, як мені здається, Ревель недостатньо зважив. Перша — це економічна, наукова і технологічна перевага західних демократій. Цей відрив — попри радянську військову могутність — ставав усе помітнішим, тоді як цензура і далі регулювала академічне життя СРСР, а бюрократичне планування продовжувало душити його сільське господарство і промисловість. А друга — це внутрішні фактори розпаду радянської імперії. Читаючи у ті самі роки дисидентів чи маніфести польських робітників, можна було побачити, що там, за залізною завісою, попри репресії та небезпеку, живе і стає усе сильнішим оте прагнення свободи, яке, здавалось, вивітрилося серед громадян вільних країн.

«Непотрібне знання»

Після смерті Жана-Поля Сартра і Реймона Арона Жану-Франсуа Ревелю довелося перебрати на себе інтелектуальне лідерство у Франції заразом з роллю морального судді, що є типово французькою інституцією «мандаринату»[101]. Знаючи, як підозріливо він сприймав рекламу і як остерігався будь-якого шахрайства, я уявляю, як незручно він мусив почуватися в такому становищі. Але уникнути його вже не міг: його ідеї і прогнози, його позиція і критика зробили з нього maître à penser[102], який окреслював теми політичних і культурних дискусій, відносно якого — через сходження чи відхилення — сучасники визначаються ідеологічно та етично. Без «мандарина» французьке інтелектуальне життя здалося б нам аморфним і безформним, хаосом, який чекає на кристалізацію.

Кожна нова книжка Ревеля породжувала полеміки, які виходили за межі світу фахівців, бо його есеї заторкували злободенні питання сучасності і в них завжди рішуче відкидалися тотеми, зведені на престол модою і пануючими забобонами. «La connaissance inutile», яку він опублікував 1988 року, стала причиною для діатриб і контроверз через безжальність її аналізу та особливо через те, якими зневаженими вийшли на її сторінках деякі недоторканні постаті сучасної культури. Та попри пліткарство й анекдотичність, «Непотрібне знання» прочитали і сприйняли десятки тисяч читачів у всьому світі, бо це одна з тих книжок, яка завдяки глибині міркувань, моральній хоробрості й амбіційності задуму є подразником своєї епохи.

Теза, яку розвиває «La connaissance inutile»: силою, яка приводить в рух сучасне суспільство, є не істина, а брехня. Тобто суспільство, яке має в своєму розпорядженні — як жодне інше суспільство на тривалому шляху, пройденому цивілізацією, — багатющу інформацію про знання, здобуті наукою і технікою, щось, що могло б гарантувати успішні та раціональні рішення у всіх сферах суспільного життя. Однак, стверджував Ревель, це не так. Дивовижний розвиток знань та інформації, що є доступною для всіх, хто захоче завдати собі труду нею скористатися, не завадив тим, хто організовує життя інших і направляє рух суспільства, і далі допускатися тих самих помилок і призводити до тих самих катастроф, тому що їхні рішення залишаються продиктованими радше упередженням, пристрастю чи інстинктом, аніж розумом — як і в ті часи, які ми (з деяким цинізмом) усе ще наважуємося називати «варварськими».

Ця заява Ревеля була спрямована передусім проти інтелектуалів розвинутих суспільств Заходу. Найбільшими і, можливо, найшкідливішими ворогами вільного суспільства, на думку Ревеля, є не його зовнішні супротивники — тоталітарні режими Сходу і сатрапи-«прогресисти» «третього світу», — а велетенський конгломерат внутрішніх відмовників, які утворюють інтелігенцію вільних країн і чиєю переважаючою мотивацією є ненависть до свободи у тому вигляді, як її розуміють і практикують у демократичних суспільствах.

Внесок Ґрамші в марксизм полягав передусім у тому, що він наділив інтелігенцію історичною і суспільною функцією, яка в текстах Маркса і Леніна була монополією робітничого класу. Ця функція була мертвою буквою у марксистських суспільствах, де інтелектуальний клас — як, зрештою, і робітничий — був попросту знаряддям еліти чи «номенклатури», яка експропріювала всю владу у своєкорисливих інтересах. Читаючи есей Ревеля, доходиш думки, що теза Ґрамші про роль «інтелектуала» як того, хто формує і спрямовує культуру, отримала лише фатальне підтвердження в суспільствах, які Карл Поппер назвав «відкритими». Я кажу «фатальне», бо наслідком цього, на думку Ревеля, стало те, що вільні суспільства програли ідеологічну битву тоталітарному світові та могли в не такому вже й далекому майбутньому програти ще одну, яка б забрала в