Читати книгу - "Салимове Лігво"

Воно знало темряву, що приходить на землю, коли обертання приховує це місце від сонця, і знало темряву людської душі. Місто — це поєднання трьох частин, які вкупі є більшими, ніж поодинці. Місто — це люди, які в ньому мешкають, це будівлі, які вони звели, щоби в них жити або займатися бізнесом, і це його земля. Ці люди англійського, шотландського й французького походження. Є й інші, звичайно — дрібка, як жменька перцю, вкинута в казанок із сіллю, але небагато. Цей топильний казанок насправді не дуже перетоплював. Майже всі будинки зведені зі звичайного дерева. Чимало старших будинків — це доми-скрині[180], а більшість крамниць мають фальш-фасади, хоча ніхто не зміг би сказати чому[181]. Люди знають, що нічого нема за тими фасадами, як знають, що Лоретта Старчер носить фальш-бюстгальтер. Тутешня земля в гранітному панцирі, покритому тонкою, легкою на розрив шкіркою родючого ґрунту. Обробляти її невдячна, виснажлива, гідна жалю, божевільна справа. Борона вивертає величезні шматки гранітної підкладки і ламається на них — у травні, перш ніж почати боронувати, ти виводиш свій трак, щойно лише земля підсохне достатньо, щоб його тримати, і сам зі своїми хлопцями вантажиш, либонь, з десяток разів до нього каміння та скидаєш його на велику, оповиту бур’янами купу, куди ти його скидав з 1955 року, коли вперше вхопив цього тигра за яйця. Коли ти навизбирувався його так, що земля не виколупується в тебе з-під нігтів, хоч як ти не намиваєш руки, і власні пальці вчуваються тобі велетенськими й онімілими, з химерно великими порами, ти чіпляєш до трактора борону, але, не зоравши й двох рядів, ти ламаєш один з її різаків об камінь, який ти був проґавив. А коли встановлюєш новий диск, наказавши старшому сину підняти й тримати зчеп, щоб тобі туди дістатись, біля твого вуха снує спраглий крові перший москіт нового сезону з тим сльозоточивим дзижчанням, яке завжди змушує тебе думати, що саме цей звук мусить чути психопат якраз перед тим, як йому повбивати всіх своїх дітей, або на міжштатному шосе заплющити очі і втопити в підлогу педаль газу, або натиснути великим пальцем ноги на гачок рушниці .30-.30 калібру, дуло якої він щойно встромив собі у крякало; а потім слизькі від поту пальці твого сина спорскують, і один з інших круглих різаків борони зчісує тобі шкіру з передпліччя, і, роззираючись довкіл, у такого чину розпачливу, бездушну хвильку часу, коли здається, що зараз ти можеш все кинути і напитись або піти до банку, який тримає твою заставу, й оголосити себе банкрутом, у таку мить ненависті до цієї землі і до ласкавого прицмоку гравітації, яка тримає тебе на ній, ти також любиш її і розумієш, як вона знає темряву і завжди її знала. Ця земля запопала тебе, примкнула і тримає міцно, і той дім, і ту жінку, в яку ти закохався, коли перейшов до старшої школи (тільки тоді вона була дівчинкою, а ти ні бельмеса не розумівся на дівчатах, окрім того, що ось тепер завів собі одну і тулишся до неї, а вона обписала твоїм ім’ям всі обкладинки своїх підручників, і спершу ти її приборкував, а потім вона тебе приборкувала, а потім нікого з вас більше не турбували такі незлагоди, і діти тебе запопали, діти, які зачиналися на рипучому двоспальному ліжку з тріснутим узголів’ям. Ти з нею робив дітей, коли западала темрява — шестеро дітей, або семеро, або десятеро. Той банк тебе тримає, і авто­салон, і крамниця «Сіерз» у Люїстоні, і «Джон Дір» у Брансвіку[182]. Але понад усе тебе тримає це місто, бо ти його знаєш так, як знаєш форму грудей своєї дружини. Ти знаєш, хто тинятиметься біля крамниці Кроссена в денний час, бо його звільнили з взуттєвої фабрики «Непп»[183], і знаєш, у кого проблеми з жінкою раніше, ніж про те дізнається він сам, як ото зараз у Реджі Соєра, коли той хлопець із телефонної компанії вмочає свій чопень у дупло Бонні Соєр; ти знаєш, куди ведуть тутешні дороги, і куди пополудні в п’ятницю ви з Генком і Ноллі Ґарденером можете поїхати, припаркуватися і випити пару шестизарядних паків пива або пару ящиків. Ти знаєш, як простеляється ця земля, і знаєш, як пробратися в квітні крізь Мочарі, не замочивши собі халявки чобіт. Ти знаєш його все. І воно знає тебе: як від тракторного сидіння болить у тебе промежина, коли ти закінчив цілоденне боронування, і що ґуля в тебе на спині — то всього лиш кіста й нема чого тривожитися, як то спершу був підозрював лікар, і як твій мозок обмірковує ті рахунки, що приходять протягом останнього тижня місяця. Воно наскрізь бачить тебе, коли ти брешеш, навіть коли ти брешеш сам собі, як ото ти збираєшся повезти дружину й дітей до Діснейленду наступного року або через рік, як ти зможеш забезпечити внески за новий кольоровий телевізор, якщо наступної осені натягаєш дров з лісу, як усе зрештою буде гаразд. Життя в місті — це щоденний акт цілковитого злучення, такого повного, що порівняно з цим те, чим ти займаєшся зі своєю дружиною в тому рипучому ліжку, скидається більше на рукостискання. Життя в місті прозаїчне, чуттєве, алкоголічне. Й у темряві це місто в тобі, а ти в місті, і разом ви спите як мертві, як ті самі камені на твоєму північному полі. Нема тут ніякого життя, крім повільного вмирання днів, і тому, коли на місто спадає зло, його прихід здається наперед судженим, солодким і морфічним. Це майже так, як нібито місто знає, яке зло прийде і якої форми воно набере.

Це місто має свої таємниці і добре їх приховує. Люди не знають їх усі — вони знають, що дружина старого Елбі Крейна втекла з мандрівним торговцем з Нью-Йорка, або думають, ніби вони знають. Але то Елбі, після того як той мандрівний торговець її бортонув, розвалив їй череп, а потім прив’язав їй до ніг каменюку і скинув у старий колодязь, а за двадцять років по тому Елбі мирно помер у своєму ліжку від інфаркту, точно так, як згодом помре його син Джо в цій історії, і, можливо, одного дня якийсь хлопчак надибає той колодязь там, де той ховається, обплетений пагонами ожини, й відтягне вбік вибілені, розм’якшені негодами дошки і побачить той крихкий скелет, що байдужо дивиться вгору зо дна обмурованої камінням ями, і намисто ніжного мандрівного торговця, позеленене мохом, досі звисає на її грудну клітку.

Вони знають, що Х’юбі Марстен убив свою дружину, але не знають, що він спершу змусив її зробити, чи як там воно було між ними на тій липкій від сонця кухні у хвилини перед тим, як він стрелив їй в голову, з запахом жимолості, що висить у гарячому повітрі задушливою солодкавістю розкритої гробниці. Вони не знають, що вона благала його це зробити. Дехто зі старших жінок у місті — Мейбел Вертс, Ґлініс Мейберрі, Одрі Герсі — пам’ятають, що Ларрі Мак-Лавд знайшов якісь обгорілі папери в каміні верхнього поверху, але ніхто з них не знає, що ті папери були комплектом дванадцятирічного листування між Х’юбертом Марстеном і одним дивовижно древнім австрійським аристократом на прізвище Брайхен, або того, що те листування між цими двома розпочалося через контору одного доволі