Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

обдумувала я сюжет, їдучи у напрямку моря, – але в першу шлюбну ніч вона розуміє: одна частина його тіла належить їй, а у другій живе її подруга дитинства». І вже за мить увесь задум розсипався від тривожного дзвіночка у мозку, який негайно повернув мене до буденності: я забула купити підгузки для Імми.

Нерідко траплялося так, що хатні клопоти, як ляпас, обривали усі мої найцікавіші замисли для сюжетів і робили їх неважливими чи навіть дурними. Я зупинила машину, гніваючись на власну забудькуватість. У той час я постійно була такою втомленою, що навіть якби взялася записувати все, що треба купити, то врешті забула б той список удома. Розсердилася сама на себе: ніколи не виходило зробити так, як я планувала! У Ніно була дуже важлива робоча зустріч, і він, мабуть, уже пішов. Послати Сільвану до аптеки я теж не могла, бо тоді б їй довелося залишити дівчинку саму. А підгузки для Імми потрібні були негайно, інакше як би Сільвана її перевдягла? У малої негайно з’являлися подразнення. Доведеться повертатися додому. Я побігла до аптеки, купила підгузки і захекана помчала додому. Була впевнена, що почую плач Імми вже на сходах, але, коли відчинила ключем двері і зайшла всередину, у квартирі панувала тиша.

Малу я побачила в залі, вона сиділа в дитячому манежі без підгузка й гралася лялькою. Я прошмигнула тихенько повз неї, щоб вона не помітила мене й не стала негайно проситися на руки. Хотіла швиденько вручити пакунок Сільвані і спробувати таки потрапити до бібліотеки. Оскільки я почула якийсь тихенький звук із великої ванної кімнати (у нас була невеличка ванна, якою зазвичай користувався Ніно, і друга, просторіша, для нас із доньками), то подумала, що Сільвана там прибирає. Я рушила туди, двері були причинені, я їх розчинила. Перше, що я побачила у добре освітленому дзеркалі якраз навпроти дверей, – нахилену вперед голову Сільвани. Мені впав в око проділ рівно посередині: дві чорні стрічки волосся з численними срібними нитками сивини. Потім я побачила прикриті очі Ніно, його роззявлений рот. Лише через кілька секунд я врешті усвідомила всю картину повністю – картину з двох переплетених тіл. Ніно – в самій майці, довгі худі ноги розставлені, без трусів та шкарпеток. Сільвана, схилившись уперед, тримається обома руками за раковину, здоровенні труси низько опущені до колін, а темна сорочка задерта до талії. Обхопивши знизу її важкий живіт, Ніно однією рукою потирає їй лобок, а другою стискає важкі груди, що вивалилися з вирізу сорочки та бюстгальтера, і одночасно лупить своїм пласким животом об її широкі, білі-пребілі сідниці.

Коли я із силою потягнула на себе двері, Ніно від несподіванки вирячився на мене в дзеркало, а Сільвана різко підвела голову і теж перелякано зиркнула. Я кинулася до Імми, почула за спиною крики Ніно: «Елено, зачекай!», але вже вискочила з квартири і, не чекаючи ліфта, помчала вниз сходами з донькою на руках.

75

Я заскочила в машину, увімкнула двигун і рвонула з місця з дитиною на колінах. Донька нетямилася з радощів, поривалася натиснути клаксон, як її навчила Ельза, щось белькотала по-своєму, перемішуючи ті слова з радісними вигуками від моєї присутності. Я не знала, куди їхати, хотіла просто якомога швидше опинитися подалі від дому. Врешті отямилася біля підніжжя замка Сант-Ельмо. З’їхала на узбіччя, вимкнула двигун і усвідомила, що сліз у мене немає, що я зовсім не страждаю, мене просто охопив крижаний жах.

Я не могла повірити. Невже Ніно, якого я застала за тим, як він щосили лупив членом у промежину немолодої жінки – жінки, що прибирала в мене вдома, займалася закупами, куховарила, приглядала за моїми дітьми, жінки, на непривабливій зовнішності якої відбилося її нелегке життя, товстої, незугарної, такої несхожої на витончених високоосвічених синьйор, яких він приводив до мене на вечерю, – невже отой Ніно був хлопцем із моєї юності? Кружляючи бездумно автівкою, навіть не відчуваючи на колінах ваги напівголої Імми, яка безладно тиснула на клаксон і радісно до мене гукала, я так і не змогла якось укласти це в голові. Здавалося, що я, увійшовши до себе додому, раптом натрапила у ванній на іншопланетну істоту, яка протягом усього часу ховалася під оболонкою батька моєї третьої доньки. То якийсь чужак набрав подоби Ніно, то не він. Чи, може, інший він, що народився після Іскії? Котрий із них? Той, що зробив дитину Сильвії? Чи коханець Маріарози? Чи невірний чоловік Елеонори, дуже прив’язаний до неї? Одружений чоловік, який сказав мені, одруженій жінці, що кохає і буде зі мною за будь-яку ціну?

Кружляючи кварталом Вомеро, я намагалася вхопитися за образ Ніно з району та ліцею, Ніно з його ласкою та коханням, щоб якось подолати ту нестерпну відразу. Лише коли я зупинилася під замком Сант-Ельмо, мені згадалася ванна кімната і та мить, коли він розплющив очі й побачив моє відображення у дзеркалі – мене, застиглу на порозі. Тоді стало все ясно. Не було ніякого розмежування між чоловіком, який з’явився після Ліли, і тим, у якого я ще до Ліли була закохана з дитинства. Ніно був один, цілісний, і доказом цього був вираз його обличчя, коли він стояв позаду Сільвани. Такий самий, як і в його батька Донато, але не в той вечір, коли він позбавив мене цноти на пляжі Маронті, а коли гладив мене між ногами, під простирадлом, на кухні у Нелли.

Отже, нічого іншопланетного, звичайна земна бридота. Ніно став таким, яким нізащо у світі не хотів ставати. Коли він ритмічно похитував тазом позаду сідниць Сільвани, водночас намагаючись ніжними доторками задовольнити її, він не придурювався. Як не придурювався і тоді, коли зраджував мене і через це засмучувався, вибачався, вимолював прощення, клявся, що кохає мене. «Він такий, і з цим нічого не зробиш», – сказала я собі. Але мене це не втішило. Навіть гірше: мій жах не притупився, а лише посилився від того висновку. І тут я відчула, як мої коліна залило теплою рідиною. Я прийшла до тями: гола Імма напудила просто на мене.

76

Я й думати не могла про те, щоб повернутися додому, хоча було холодно й Імма могла захворіти. Я загорнула малу у своє пальто, вдавши, що ми так граємося, купила новий пакунок підгузків та одягла на неї один, витерши її вологими серветками. Тепер треба було вирішити, що робити далі. Деде з Ельзою мали скоро вийти зі школи, злі й голодні, та й Імма хотіла їсти. Я сама була в мокрих джинсах, без пальта, нерви натягнуті, як струни, і мене трусило від холоду. Пошукала телефон, набрала Лілу, запитала:

– Можна, ми з дівчатками приїдемо до тебе на обід?

– Звичайно!