Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Та чи й справді так було? Я дедалі більше в цьому сумнівалася. Пригадалося, як він підтримував мене у суперечках із П’єтро, коли гостював у Флоренції, як спонукав мене до писання. А тепер? Тепер, коли мені треба було серйозно взятися за роботу, він не надихав мене, як раніше. З роками все змінилося. У Ніно завжди була купа нагальних справ, і вільного часу для мене не малося. Щоб задобрити мене, він швидко знайшов через матір хатню робітницю: таку собі Сільвану, огрядну жінку років п’ятдесяти, матір трьох синів, завжди веселу, жваву і здатну справлятися з трьома дівчатками. Він повівся щедро й узяв плату на себе, а через тиждень поцікавився: «Усе добре, так краще?» Але було очевидно: тепер він вважав, що має право не хвилюватися за мене. Звичайно, він був уважний, час від часу запитував: «Ти пишеш?» – і більше нічого. Моя письменницька діяльність вже не посідала центральне місце в наших стосунках, як це було на початку. І не тільки це. Я сама, хоча мене це й бентежило, більше не вважала його беззаперечним авторитетом. Тобто я усвідомила, що та частина моєї душі, яка визнавала, що покладатися на Ніно не можна, більше не огортала його слова яскравим ореолом, як це було в дитинстві. Я давала йому прочитати уривок із зовсім сирих нотаток, а він вигукував: «Чудово!» Я коротко переказувала сюжет та описувала головних героїв, а він не роздумуючи видавав: «Дуже добре, захопливо!» Його слова мене не переконували, я йому не вірила, адже він часто з таким самим ентузіазмом висловлювався про роботу інших жінок. Зазвичай після вечері з іншими парами він виголошував свій вердикт: «Чоловік нудний, а от дружина, без сумніву, краща!» Усіх своїх подруг – він сам називав їх подругами – завжди величав неймовірними. А його думка про жіноцтво загалом була дуже толерантною. Ніно вдавалося виправдати навіть надзвичайну тупість дівчат-касирок на пошті та убогість культурних поглядів учительок Деде й Ельзи. Тобто я більше не почувалася унікальною, а лише однією з багатьох. А якщо я не була унікальною, то як мені могла допомогти його порада, як мала надихнути на роботу?

Одного вечора, коли він вихваляв свою подругу-біологиню, я, втомлена та роздратована його балачками, запитала:

– Невже на світі немає дурних жінок?

– Я такого не казав. Я сказав, що загальна картина така: ви розумніші за нас.

– То я краща за тебе?

– Авжеж, я давним-давно це зрозумів.

– Добре, я тобі вірю. Але скажи мені: хоч раз тобі траплялася якась зараза?

– Так.

– Скажи мені, хто це.

Я знала, що він відповість, але все ж сподівалася, що він назве ім’я Елеонори. Він помовчав, урешті серйозно відповів:

– Не можу.

– Скажи, прошу.

– Якщо скажу, ти розгніваєшся.

– Ні, не розгніваюся.

– Ліна.

73

Якщо раніше я майже вірила в його непримириму ворожість до Ліли, то тепер вона викликала в мене чимало сумнівів. До того ж досить часто в розмовах у нього проривалися зовсім інші почуття, як, наприклад, за кілька днів до того. Він якраз завершував статтю про автоматизацію роботи на підприємстві «Фіат». Я бачила, що виходить у нього не дуже («А що таке мікропроцесор? Ти знаєш, що таке чип, як усе працює?»), тому запропонувала:

– Поговори з Енцо Сканно, він добре розуміється на цьому.

Він неуважно перепитав:

– Хто такий Енцо Сканно?

– Лілин чоловік, – відповіла я.

На що він відповів, криво посміхнувшись:

– То мені краще поговорити з Ліною, вона напевно більше знає.

І тут до нього ніби повернулася пам’ять, він єхидно додав:

– Сканно. Здається, це той тупуватий синок зеленяра, що колись торгував овочами?

Його тон мене дуже вразив. Енцо заснував власну невеличку фірму в інноваційній галузі – просто неймовірно, якщо згадати, що вона розташована в самому серці старого району. Ніно як політик і вчений-соціолог мав би захоплюватися ним і цікавитися його роботою. Замість цього своїм «колись» він переніс його в часи навчання у початковій школі, коли той допомагав матері в крамниці або разом із батьком тягав по району візок з овочами й фруктами, а тому не мав часу вчитися й не міг похвалитися особливими успіхами. Ніно роздратовано не визнавав за Енцо ніяких заслуг і приписував їх лише Лілі. Так мені стало ясно: якби я на нього натиснула, він би визнав, що зразок вищого жіночого розуму (можливо, його особистий культ того розуму, бо в деяких розмовах він заявляв, що найбільшим марнуванням є марнування інтелектуальних здібностей жінок) був пов’язаний із Лілою. Над нашим коханням нависли чорні хмари, тоді як над його коханням з Лілою на Іскії і надалі сяяло сонце. «Чоловік, заради якого я покинула П’єтро, – подумала я, – став таким, яким є, внаслідок зустрічі з Лілою».

74

Саме ця думка крутилася в моїй голові холодного осіннього ранку, коли я везла до школи Деде й Ельзу. Замислившись, я механічно кермувала машиною, і та думка міцно засіла в моїх мізках. Якось так вийшло, що моя закоханість у хлопчика з району, а потім – студента ліцею, моя закоханість у вигаданого героя, яким я його собі уявляла і яким побачила згодом на Іскії, відокремилася від кохання до юнака, якого я зустріла в міланській книгарні і який пізніше приходив до мене у Флоренції. Я завжди вважала, що між цими двома почуттями існує тісний зв’язок, а того ранку мені здалося, що його немає, що переростання одного в інше – то лише плід моєї уяви. «А між нами, – думалося мені, – був тривалий розрив через його кохання до Ліли, той самий розрив, який повинен був назавжди викреслити Ніно з мого життя. А я вирішила не брати його до уваги. То з ким я тепер пов’язала своє життя і кого любила?»

Зазвичай дітей до школи відводила Сільвана. А я, поки Ніно спав, піклувалася про Імму. Але того дня я вирішила вчинити інакше, бо мала провести весь ранок не вдома: спершу завезти дітей, а потім податися до Національної бібліотеки, щоб пошукати стару книжку Роберто Бракко «У жіночому світі». Машина повільно просувалася вперед у вранішньому дорожньому хаосі, я неуважно відповідала на запитання дівчаток і обдумувала те, що спало мені на думку: отой подвійний Ніно, перший, який належав мені, і другий, якого я зовсім не знала. Коли після численних напучень я залишила Деде й Ельзу біля шкільних воріт, та думка склалася в яскраву картинку і – як то частенько траплялося зі мною в той період, – перетворилася на сюжет для майбутньої книжки. «Це може бути роман про жінку, що виходить заміж за чоловіка, в якого закохана з дитинства, –