Читати книгу - "Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра"

- Давай на свіже повітря вийдемо, - запропонував Рон і я зрадістю погодилась.

       Ми стояли на ґанку і обіймалися в останніх, трохи рожевих, променях сонця. Туман і сам майже зійшов, від того щастя і легкості, що переповнювала мене. Та настій я про всяк випадок випила. Зельда махнула на нас рукою, щось пробурчала собі під ніс і закрилася в будиночку.

- Вона здається відпустила мене, Рон, забрала назад свої слова, - прошепотіла я, не вірючи своєму щастю.

- І ти її відпустила, - тихо сказав він.

- І я...

- Ти справді кохаєш мене? - запитав він мене, вже більш веселим голосом.

- А ти як думаєш?

- Думаю, мене неможливо не кохати, - упевненно заявив він.

    А я розсміялася в голос, нарешті розслабляючись остаточно. Ще важко вірилось, що все вже позаду та в повітрі ніби відчувався запах змін. І зміни ці точно були на краще.

- Куди ми тепер? - не те щоб я дуже хвилювалася.  З ним я готова була їхати куди завгодно та все ж цікаво було, що Рон задумав цього разу.

- Жибракувати, - просто сказав він, хитро посміхаючись.

- Що? 

- Ось так, Ангеліна, думала стати королевою, а станеш жибрачкою із принцем-утікачем. Ахахахах, бачила б ти своє обличчя зараз, - продовжував знущятися він. - А якщо серйозно, то ми з тобою попливемо вже цієї ночі на кораблі до нашого дому. Він не такий великий як замок, зате там є величезний сад. Що правда він трохи запущений, тому буде тобі розвага. Ти ще й моїй мамі носа втреш. І вже цієї ночі я зніму з тебе оцю твою сукню помсти і буду мстити тобі усю ніч. За те, що я ледве не забув, що маю говорити, побачивши тебе в ній. А потім щей втікла, злючка.

       Я  сміялася, а він сварив і цілував мене водночас. Яке ж всетаки прекрасне це відчуття -  кохати і бути коханою.

ЕПІЛОГ

    Виявляється, Рон не просто подорожував три роки. Він за цей час встиг закрутити не мало вигідних справ на північних землях. І весь цей час вони приносили йому хороший дохід. 

        Так, ми попливли на ті самі не безпечні і не дружні північні землі, яких так сильно бояться в наших краях. Там в принципі як і зі мною. Правда, що має дві сторони. В наших краях існують виключно королівства. Кожне зі своїми традиціями і порядками. Але загалом, всі вони схожі одне на одного. 

       На північних же землях, не існує жодного королівства. І градація способів життя там має дуже великі розбіжності. Наприклад, дуже розвинене місто з правителем, що обирається на загальних зборах населення на певний термін, може мати в сусідах ще до історичне плем'я, яким правлять старійшини, або невелике поселення виключно магів.

   Так, там ще досить добре розвинена магія. Навіть існують свої магічні спілки і саме завдяки магії настільки різні суспільні утворення можуть існувати один поруч з другим. І насправді, ти не потрапиш у халепу, якщо тільки сам не вирішиш шукати пригод на своє м'ягке місце. 

     Але спочату це все важко прийняти людині, яка, окрім як в королівському устрої, ніде більше не бувала. Тому Рон сповістив мене про кінцеву точку нашої подорожі вже на кораблі, після того, як ми відпливли на пристойну таку відстань від берегу.

- У тебе маєток в північних землях?! - сказала я йому тоді, витріщивши очі.

- Взагалі то, він в мене не один. Але тобі, я думаю, сподобається той, що з найбільшою територією саду. А інші три будуть для наших майбутніх дітей. Ще, я думаю придбати невеличке помістя поближче до моря. Але це вже як облаштуємося. Доречі, ти знаєш яке корисне для вагітних морське повітря, - між іншим запитав тоді Рон, підштовхуючи мене ближче до ліжка. 

- Я не вагітна, - витріщила я на нього здивовані очі. Він надто швидко усе планував, я просто не встигала за ним.

- Скоро будеш, - заявив він мені і таки захватив у полон своїх поцілунків.

 Трохи відпочивши від довготривалої подорожі, я взялася писати листа Даніеллі. Довго думала чи казати їй правду про останні події і все ж прийняла рішення нічого про це не писати. Роберт, якщо схоче, то розповість їй сам. Це більше його таємниця, а не моя. Я лише написала їй, що зі мною все добре і що тепер я найщасливіша жінка в усьому білому світі. Наостанок, я запросила їх до нас в гості. Знала, що це майже нереально, але з недавних пір я все ж почала вірити в чудеса.     

   Надіялась, що Роберта вже відпустило прокляття і тепер вони теж будуть такими щасливими, як ми.

    З Оттарійського королівства прийшло два листи. Один від Данні, а інший, невеликий, від Роберта. 

    Даніелла писала про те, як вона перелякалася, коли ми зникли і яка щаслива за нас. Тішилася, що вона виявилася правою і що чудеса таки все ще існують. 

    Розповіла і про свого чоловіка, який виявляється, в той день ненароком впав зі сходів ( на цьому моменті ми з Роном посміхнулися). Та про те, що він дуже змінився і навіть не свариться, коли вона згадує про мене. І, о боже, навіть погодився коли небудь поїхати до нас у гості.

      А ще повідомила просто чудесну новину. Наша Данні була при надії.

     Лист від Роберта був дуже лаконічний, але я ще довго не могла повірити, що це справді він написав.