Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

— Навіщо ти мені це розповідаєш? — остаточно заплутався в грудці імен, що нічого не пояснювали, Борис.

— Та просто так, — стрепенулася Ніна. — Ось дивлюся на вас, ви весь час працюєте, а таким як Маша просто за красиві очі дістаються мільярди.

— Ніно, займайтеся краще своїми справами.

Дівчина густо почервоніла, і бурмочучи дратівливу маячню з вибаченнями, позадкувала до виходу. Борис із докором дивився, як за нею зачиняються двері, і думав, що наступного разу сам обиратиме собі секретаря. Не за пружною дупою, як це робить Руслан, а за наявністю мізків.

Це ж треба до такого додуматися! Розповідати йому, по суті чужій людині, про свого керівника, з ким та спала і по яких днях. Якщо ця Ніна дозволяє собі вивертати брудну білизну на якусь Сєрову, то ніхто не може гарантувати, що після звільнення вона не понесе так само плітки про Бориса. Хоча сам Таларскі безумовно не був прихильником реверсивних стосунків, і взагалі збагачення через ліжко вважав справою негідною.

— Ровесників чи що мало? — пробурмотів він, відправляючи на пост сигнал про кур'єра з їжею.

Справді, що коїться в головах цих поважних людей, які залишають усе своїм коханкам. Що Сашин татусь, корпорацію Маші залишив. Що ця Сєрова спадщину від якогось ділка отримала.

У цей момент у мозку немов щось клацнуло. Борис виразно згадав історію п'ятирічної давнини. Усі місцеві газети мусолили брудну історію якоїсь дрібної бізнесвумен та її коханця. Таларські не особливо вникав, і подробиці пам'ять не зберегла. Він лише смутно пригадував, що це було якось пов'язано з великою спадщиною. Чи бувають такі збіги, щоб приблизно в один час, щоб ось так. 

Навряд чи. Як збожеволілий Таларські набрав номер Ніни. Якщо це не збіг, то дурні жіночі плітки можуть підказати, де шукати Марію. Знайде Машу — знайде Сашу.

Через п'ятнадцять хвилин Ніна знову сиділа в нього в кабінеті й охоче розповідала все, що їй було відомо. З кожним словом Борис дедалі більше переконувався, що колишня власниця друкарні Марія Анатоліївна Сєрова це і є та сама Маша, подружка його Сашеньки. Збігався і час, і імена.

— Ну а куди вона поїхала? — нетерпляче запитав Таларські.

— Не знаю, чи то в Одесу, чи то в Миколаїв...

— А точніше?

— Правда не знаю, — сказала Ніна винувато. — Але можу видзвонити колишніх колег.

— Дзвони!

— Прямо зараз?

— Так!

Борису було начхати на пізній час. Він ігнорував косі погляди Ніни, яка тикала пальцем у телефон. Лише на одне її запитання, мовляв, а чи не можна потім зателефонувати, Таларські грубо відповів:

— Ні. Вона мені грошей винна. Багато грошей.

Поки секретарка обдзвонювала телефонну книжку, Борис уже писав листа менеджеру в рекламне агентство. Таларські і так-то не був дуже тактовною людиною, а тепер і зовсім збожеволів. Немов до завтра реклама ця почекати не могла.

— Готово! — радісно сповістила Ніна. — Він точно або в Одесі, або в Чорноморську.

— А точніше?

— Точніше не можу.

Борис дописав листа менеджеру і недобро подивився на Ніну.

— Якщо проговоришся комусь...