read-books.club » Детективи » Ось ваш вінець, леді 📚 - Українською

Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

237
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ось ваш вінець, леді" автора Джеймс Хедлі Чейз. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 61 62 63 ... 65
Перейти на сторінку:
здійняв брови.

— А хто сказав тобі, що я закінчив? Сміх та й годі. Послухай-но, нікчемо, мені потрібні грошенята. Не забувай, що я маю на цю дівку достатньо компромату, аби відправити її на електричний стілець. А що я більше не маю роботи, то й гаразд, — тепер житиму за ваш рахунок. Зараз ви дасте мені чимало грошви, а коли я її витрачу, то повернуся до вас і попрошу ще. Тож вам обом доведеться багацько працювати, аби заробляти вдосталь.

Я мовчки сів. Усвідомвлював, що цей тип тримає нас у жмені. Більше не буде щасливих днів. Більше не буде безтурботного плавання у морі, більше не буде нічого. Цей тип не залишить нас самих, допоки він не помре. На цій думці мій мозок трохи затнувся. Допоки він не помре. Я задумливо поглянув на Кертіса. Один проти двох. Одне життя, що робить два інших життя нещасними. Одне зайве життя. Від цієї думки мене трохи нудило, та іншого виходу просто не було — я мушу цього типа вбити.

— Скільки ти хочеш? — спокійним голосом запитав шантажиста.

— А скільки ви можете дати? — Він поглянув на Марді, а тоді — на мене. Я розумів, що цей нахаба просто бавиться з нами.

— П'ятдесят баксів на тиждень, — сказав я, просто аби щось сказати. Розумів, що Кертіс має на думці точну суму, тому хотів якомога скоріше її почути.

Він засміявся.

— Я хочу п'ятнадцять тисяч просто зараз і по сто баксів на тиждень аж доти, доки мені самому не набридне просити у вас гроші.

Ото й усе.

Я повільно звівся на ноги й промовив:

— Ти з глузду зсунувся. Ми не маємо п'ятнадцяти тисяч.

Він знизав плечима.

— Ви забрали у мене двадцять тисяч. Половина ще лишилася. То можете продати будинок і меблі. Вона має трохи коштовних брязкалець — та ви обоє маєте купу речей, за які можна дістати трохи грошви. Отак і назбираєте потрібну суму.

— Та ти оббираєш нас, як липку!

Кертіс кивнув.

— Авжеж. А хіба вона того не варта?

Я поплентався до вікна та визирнув назовні.

— Федерали ще й досі тебе шукають, — сказав я Кертісові. — А що як вирішу здати тебе їм?

— Поводься, як личить дорослому. Здаси мене — то я прихоплю її з собою, а на неї вже чекає електричний стілець.

Провадячи балачки з Кертісом, я просто тягнув час, бо мусив якось відібрати пістолета й убити його. Мене здивувало те, наскільки спокійно це обмірковую. Щойно я вирішив, що Кертіс мусить померти, — то мав сумнівів не більше, ніж якби планував розтоптати мураху. Треба було лише дістати нагоду, аби це зробити.

— Ну, якщо вже так, — мовив я, — то мушу сказати, що зараз я грошей не маю.

— То випиши мені чек на десять тисяч доларів, — наполягав Кертіс. — Наразі цього буде досить — а по решту грошенят я повернуся за місяць.

Я набрав пригніченого вигляду, проте весь час був напоготові. Важко ступаючи, відійшов од вікна та наблизився до письмового столу. Кертіс і досі сидів на його краєчку, а я зупинився коло іншого краю, спершись долонями на стільницю. Відтак промовив:

— Слухай, Кертісе. Дай нам спокій, гаразд? Візьми ті десять тисяч, і на тому розійдімося.

Кертіс розреготався. Він на єдину мить випустив мене з поля зору — і я скористався нагодою. Ухопившись за край стільниці, я різко підважив стіл і перевернув його. Це було легко. Кертіс сидів на самому краєчку, тому стіл із гуркотом повалився просто на нього. Я кинувся зверху та наліг своєю вагою на стільницю, придавивши опонента до підлоги. Пістолет випав Кертісу з руки.

Стоячи навколішки на перекинутій стільниці та не даючи Кертісові змоги підвестися, я гукнув до Марді:

— Дай мені пістолета, хутко.

Дружина простягнула руку вперед і підняла пістолета з підлоги.

— Дай його мені.

Дружина обернулася й поглянула на мене. У моїх очах вона ясно побачила те, що я збирався зробити. І, замість віддати мені пістолета, вона відійшла від мене.

— Мила, дай мені пістолета, — розпачливо проказав я.

— Ні, ти його не вбиватимеш, — люто заперечила дружина. — Я не дозволю тобі нікого вбивати.

— Заради бога... невже ти не розумієш? Це — єдиний вихід. Ми мусимо якось виплутатися з цієї халепи. Якщо цей тип житиме — нам кінець... дай мені пістолета.

Увесь цей час Кертіс лежав горілиць, а його голова випиналася з-поза краю стільниці. Очі чоловіка вибалушились, а шкіра позеленіла.

— Ніку... мені не варто було її вбивати, — сказала Марді. — Але вона хотіла знищити єдину хорошу річ, яку я мала. Твою любов до мене. Я вчинила безумство, бо дуже сильно хотіла бути з тобою. Я намагалася забути, та спогад про це не полишає мене й дотепер...

— Я готовий пройти через це... дай мені пістолета.

— Я намагалася врятувати наше кохання, вбивши людину, та це — не вихід. І зараз ти хочеш вчинити так само. Якщо ти зробиш це, ми більше не зможемо поглянути у вічі одне одному. Відпусти його, Ніку.

Дружина мала рацію. Я зліз зі столу та відійшов убік. Кертіс повільно зіп'явся на ноги. Його обличчя судомно посмикувалось.

— Зачекай тут, — сказала Марді. — Я принесу тобі чек.

Я розвернувся до Кертіса спиною, бо не мав сили на нього дивитися. Проходячи повз, Марді торкнулася моєї долоні й мовила:

— Усе буде добре, Ніку... якщо ти зможеш і далі мене кохати.

Я повернувся до неї, та дружина вже вибігла з кімнати і зникла у своїй спальні, де тримала чекову книжку.

— Хай йому грець! Якщо ти спробуєш утнути ще щось... — почав було Кертіс, аж тут з кімнати Марді долинув звук револьверного пострілу. Цей розкотистий гуркіт змусив нас обох кинутися вперед. А тоді ми зупинилися й поглянули один на одного.

Кертіс вишкірив зуби й сказав:

— Отже, вона знову пошила мене в дурні...

Якусь мить він постояв, вагаючись, а тоді увійшов до спальні. Я бачив, як його раптом пройняло дрожем і як він розвернувся та вийшов у передпокій. На мене він не дивився, просто постояв у задумі, а тоді ступнув через передні двері та подався геть. Виразно чулось, як його кроки віддаляються довгою стежиною, посипаною жорствою. Та дивитися йому вслід я не

1 ... 61 62 63 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ось ваш вінець, леді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ось ваш вінець, леді"