Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А хто сказав тобі, що я закінчив? Сміх та й годі. Послухай-но, нікчемо, мені потрібні грошенята. Не забувай, що я маю на цю дівку достатньо компромату, аби відправити її на електричний стілець. А що я більше не маю роботи, то й гаразд, — тепер житиму за ваш рахунок. Зараз ви дасте мені чимало грошви, а коли я її витрачу, то повернуся до вас і попрошу ще. Тож вам обом доведеться багацько працювати, аби заробляти вдосталь.
Я мовчки сів. Усвідомвлював, що цей тип тримає нас у жмені. Більше не буде щасливих днів. Більше не буде безтурботного плавання у морі, більше не буде нічого. Цей тип не залишить нас самих, допоки він не помре. На цій думці мій мозок трохи затнувся. Допоки він не помре. Я задумливо поглянув на Кертіса. Один проти двох. Одне життя, що робить два інших життя нещасними. Одне зайве життя. Від цієї думки мене трохи нудило, та іншого виходу просто не було — я мушу цього типа вбити.
— Скільки ти хочеш? — спокійним голосом запитав шантажиста.
— А скільки ви можете дати? — Він поглянув на Марді, а тоді — на мене. Я розумів, що цей нахаба просто бавиться з нами.
— П'ятдесят баксів на тиждень, — сказав я, просто аби щось сказати. Розумів, що Кертіс має на думці точну суму, тому хотів якомога скоріше її почути.
Він засміявся.
— Я хочу п'ятнадцять тисяч просто зараз і по сто баксів на тиждень аж доти, доки мені самому не набридне просити у вас гроші.
Ото й усе.
Я повільно звівся на ноги й промовив:
— Ти з глузду зсунувся. Ми не маємо п'ятнадцяти тисяч.
Він знизав плечима.
— Ви забрали у мене двадцять тисяч. Половина ще лишилася. То можете продати будинок і меблі. Вона має трохи коштовних брязкалець — та ви обоє маєте купу речей, за які можна дістати трохи грошви. Отак і назбираєте потрібну суму.
— Та ти оббираєш нас, як липку!
Кертіс кивнув.
— Авжеж. А хіба вона того не варта?
Я поплентався до вікна та визирнув назовні.
— Федерали ще й досі тебе шукають, — сказав я Кертісові. — А що як вирішу здати тебе їм?
— Поводься, як личить дорослому. Здаси мене — то я прихоплю її з собою, а на неї вже чекає електричний стілець.
Провадячи балачки з Кертісом, я просто тягнув час, бо мусив якось відібрати пістолета й убити його. Мене здивувало те, наскільки спокійно це обмірковую. Щойно я вирішив, що Кертіс мусить померти, — то мав сумнівів не більше, ніж якби планував розтоптати мураху. Треба було лише дістати нагоду, аби це зробити.
— Ну, якщо вже так, — мовив я, — то мушу сказати, що зараз я грошей не маю.
— То випиши мені чек на десять тисяч доларів, — наполягав Кертіс. — Наразі цього буде досить — а по решту грошенят я повернуся за місяць.
Я набрав пригніченого вигляду, проте весь час був напоготові. Важко ступаючи, відійшов од вікна та наблизився до письмового столу. Кертіс і досі сидів на його краєчку, а я зупинився коло іншого краю, спершись долонями на стільницю. Відтак промовив:
— Слухай, Кертісе. Дай нам спокій, гаразд? Візьми ті десять тисяч, і на тому розійдімося.
Кертіс розреготався. Він на єдину мить випустив мене з поля зору — і я скористався нагодою. Ухопившись за край стільниці, я різко підважив стіл і перевернув його. Це було легко. Кертіс сидів на самому краєчку, тому стіл із гуркотом повалився просто на нього. Я кинувся зверху та наліг своєю вагою на стільницю, придавивши опонента до підлоги. Пістолет випав Кертісу з руки.
Стоячи навколішки на перекинутій стільниці та не даючи Кертісові змоги підвестися, я гукнув до Марді:
— Дай мені пістолета, хутко.
Дружина простягнула руку вперед і підняла пістолета з підлоги.
— Дай його мені.
Дружина обернулася й поглянула на мене. У моїх очах вона ясно побачила те, що я збирався зробити. І, замість віддати мені пістолета, вона відійшла від мене.
— Мила, дай мені пістолета, — розпачливо проказав я.
— Ні, ти його не вбиватимеш, — люто заперечила дружина. — Я не дозволю тобі нікого вбивати.
— Заради бога... невже ти не розумієш? Це — єдиний вихід. Ми мусимо якось виплутатися з цієї халепи. Якщо цей тип житиме — нам кінець... дай мені пістолета.
Увесь цей час Кертіс лежав горілиць, а його голова випиналася з-поза краю стільниці. Очі чоловіка вибалушились, а шкіра позеленіла.
— Ніку... мені не варто було її вбивати, — сказала Марді. — Але вона хотіла знищити єдину хорошу річ, яку я мала. Твою любов до мене. Я вчинила безумство, бо дуже сильно хотіла бути з тобою. Я намагалася забути, та спогад про це не полишає мене й дотепер...
— Я готовий пройти через це... дай мені пістолета.
— Я намагалася врятувати наше кохання, вбивши людину, та це — не вихід. І зараз ти хочеш вчинити так само. Якщо ти зробиш це, ми більше не зможемо поглянути у вічі одне одному. Відпусти його, Ніку.
Дружина мала рацію. Я зліз зі столу та відійшов убік. Кертіс повільно зіп'явся на ноги. Його обличчя судомно посмикувалось.
— Зачекай тут, — сказала Марді. — Я принесу тобі чек.
Я розвернувся до Кертіса спиною, бо не мав сили на нього дивитися. Проходячи повз, Марді торкнулася моєї долоні й мовила:
— Усе буде добре, Ніку... якщо ти зможеш і далі мене кохати.
Я повернувся до неї, та дружина вже вибігла з кімнати і зникла у своїй спальні, де тримала чекову книжку.
— Хай йому грець! Якщо ти спробуєш утнути ще щось... — почав було Кертіс, аж тут з кімнати Марді долинув звук револьверного пострілу. Цей розкотистий гуркіт змусив нас обох кинутися вперед. А тоді ми зупинилися й поглянули один на одного.
Кертіс вишкірив зуби й сказав:
— Отже, вона знову пошила мене в дурні...
Якусь мить він постояв, вагаючись, а тоді увійшов до спальні. Я бачив, як його раптом пройняло дрожем і як він розвернувся та вийшов у передпокій. На мене він не дивився, просто постояв у задумі, а тоді ступнув через передні двері та подався геть. Виразно чулось, як його кроки віддаляються довгою стежиною, посипаною жорствою. Та дивитися йому вслід я не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ось ваш вінець, леді», після закриття браузера.