Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

— Цить! — кинув йому Ґандальф суворо й відіпхнув гобіта назад, а Посланець голосно засміявся.

— То ти маєш при собі ще одного такого бешкетника! — скрикнув він. — Яка тобі з них користь — того я вгадати не можу, та вирядити їх шпигунами до Мордору — тут ти перевершив свою звичну глупоту! Проте все одно я йому вдячний, бо тепер стало очевидно, що цей розбишака уже бачив раніше ці подарунки, і ти цього не заперечиш.

— Я не маю наміру цього заперечувати, — відказав Ґандальф. — Я справді знаю їх усіх і всю їхню історію, а ти, підступний Глашатаю Саурона, незважаючи на твої кпини, не зможеш похвалитися тим самим. Але навіщо ти приніс мені ці речі?

— Ґномівська кольчуга, ельфійський плащ, лезо переможеного Заходу та шпигун зі щурячого народу Ширу — ні, не заперечуй! Нам дуже добре все це відомо — ось і ознаки змови. Ну-бо, можливо, істота, котра все це носила, нічого для тебе не важила і ти не оплакуватимеш її як утрату, а може, й навпаки — вона була тобі дорога? Якщо так, то покопирсайся хутенько в рештках своїх мізків. Саурон не любить шпигунів, і якою буде доля цього — залежить од твого вибору.

Ніхто не відповів йому, та Посланець бачив їхні посірілі від страху обличчя і сповнені жахом очі, тому засміявся знову, бо вважав, що здійснив удалий хід.

— Гаразд, гаразд! — не вгавав Посланець. — Бачу, він таки був дорогий тобі. Чи, може, ти доручив йому таке завдання, яке він мусив не провалити? Проте провалив. І тепер зазнає пожиттєвої муки — такої довгої та повільної, яку лише здатні створити чари Великої Вежі: він ніколи не звільниться, хіба що зламається і стане геть інакшим, і тоді він прийде до тебе, аби ти побачив, що ти накоїв. Так, безперечно, і буде, якщо ти не пристанеш на умови мого Володаря.

— Оголоси їх, — відказав Ґандальф упевнено, проте ті, хто був поруч, прочитали муку на його обличчі: тепер він й справді здавався старим і вичахлим, розчавленим, переможеним остаточно.

І вони не сумнівалися, що чарівник погодиться на все.

— Ось тобі умови, — відповів Посланець і всміхнувся, оглядаючи всіх, одного за одним. — Ґондорський набрід і його обдурені союзники негайно відійдуть за Андуїн, заздалегідь присягнувши ніколи не виступати супроти Саурона Могутнього зі зброєю в руках, відкрито чи приховано. Усі землі на схід од Андуїну довіку належатимуть лише Сауронові. Землі на захід од Андуїну аж до Імлистих Гір і Роганської Ущелини будуть данниками Мордору, і люди там не матимуть зброї, проте їм дозволять керувати власними справами. Натомість вони допоможуть відбудувати Ісенґард, який так нерозважливо зруйнували, й він також належатиме Сауронові, і там мешкатиме його намісник, але не Саруман, а хтось більше вартий довіри.

Зазирнувши в очі Посланцеві, Капітани прочитали його думки. Він і прагнув бути тим намісником і зібрати все, що залишилося від Заходу, під своєю владою: він мав стати їхнім тираном, а вони — його рабами.

Та Ґандальф промовив:

— Це — надмірна плата за позбавлення від мук одного служки. Твій пан хоче миттю отримати те, за що йому довелося б поборотися не в одній війні! Невже ґондорські поля настільки знищили його воєнні надії, що він принизився до торгів із нами? Проте, якщо ми і справді так високо цінуємо цього бранця, звідки нам знати, чи Саурон, цей Верховний Майстер Зрадництва, дотримає свого слова? Де той бранець? Нехай його приведуть і віддадуть нам, а вже згодом ми обміркуємо ці умови.

Відтак Ґандальфові — зосередженому й уважному, котрий розпочав суперечку зі смертельним ворогом, — здалося, що Посланець, перевівши подих, на мить розгубився, та незабаром уже сміявся знову.

— Не будь зухвальцем і не кидайся намарно словами: ти-бо розмовляєш із Глашатаєм Саурона! — скрикнув він. — Звісно, ти благатимеш! Але Саурон не дасть нічого. Якщо ти просиш милості, то повинен спершу виконати його наказ. Такі умови. Або ти приймаєш їх, або відхиляєш!

— Ми зробимо ось що! — несподівано сказав Ґандальф.

Й він відкинув свій плащ, і біле світло, разюче, мов меч, заструменіло в тій чорній місцині. Посланець із жахом відсахнувся від здійнятої вгору Ґандальфової руки, а той, під’їхавши, схопив і видер у нього з рук усі «подарунки»: кольчугу, плащ і меч.

— Це ми візьмемо на згадку про свого друга! — скрикнув чарівник. — А щодо ваших умов, то їх ми відкидаємо раз і назавжди! Забирайся, бо час твого посольства збіг, а час смерті — наближається. Ми приїхали сюди не для того, щоби марнувати слова на домовленості зі Сауроном, зрадливим і проклятущим, а тим паче — з одним із його рабів. Їдь геть!

Тепер Посланець Мордору вже не сміявся. Обличчя його перекривилося від подиву та від гніву і стало схожим на морду дикого звіра, якого боляче хльоснули прутом, коли він уже збирався було скочити на свою жертву. Він аж закипів од ненависті, почав пускати ротом слину, а з його горла виривався невиразний задушливий клекіт люті. Проте Лейтенант подивився в понурі обличчя Капітанів і в їхні жорстокі очі — й лють його поступилася місцем страху. Він голосно заволав, розвернувся, скочив на свого скакуна і разом із своїм загоном стрімголов помчав назад до Кіріт-Ґорґору. Його солдати на бігу засурмили в ріжки заздалегідь домовлений сигнал — і, перш ніж вони дісталися до брами, Саурон замкнув свою пастку.

Загуркотіли барабани, запалали багаття. Величезні двері Чорної Брами знову широко відчинились. І звідти враз могутнім потоком, як бурхлива вода зі щойно піднятого шлюзу, викотилася могутня армія.

Капітани скочили на коней і помчали назад, а мордорське військо голосно верещало їм навздогін. У повітрі вирувала задушлива курява — то крокувала неподалік армія східнян, яка чекала на сигнал у мороці Еред-Літуї за дальньою Вежею. З пагорбів обабіч Мораннону посунули незліченні зграї орків. Воїни зі Заходу потрапили в пастку, бо вже от-от довкола сірих пагорбів, де вони стояли, мало зімкнутися кільцем море ворогів, котрі вдесятеро чи й