Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Параска. Оце вигадав! Де ж таки, щоб хлiб був незапертий, нехай Бог милує, все заперто.

Герасим. Один вiзьме, другий вiзьме — так i хлiба не настачиш! Де ти взяв хлiба?

Клим. Та я ще вчора за вечерею заховав окраєць.

Герасим. Чуєш, Параско? Хлiб крадуть у тебе з-пiд носа, гарна хазяйка! Чого ж Мотря глядить?

Параска. Ну, а що ж я зроблю, коли хватають, як на зарванськiй вулицi? Чи чуєш, Мотре, вже хлiб крадуть, скоро самим нiчого буде їсти… (Пiшла.)

Герасим. Це так, це так! Однеси зараз назад — грiх у недiлю снiдать.

Клим. Якби я спав у недiлю, то й не снiдав би, а то з цiєї пори до обiду на ногах — не ївши охлянеш.

Герасим. Бiйся Бога! Хiба ти з’їси до обiду пiвхлiба?

Клим. Атож! Бога треба бояться, щоб не з’їсти до обiду пiвхлiба.

Герасим. Одрiж собi скибку, подавись ти нею, а то однеси назад.

Клим. Поживишся скибкою, як собака мухою. (Пiшов.)

Герасим (до Копача). Така з’їжа, така з’їжа, що й сказать не можна! Повiрите: з млина привезуть пуд тридцять борошна, не вспiєш оглянуться — вже з’їли. Настане день, то роботи не бачиш, а тiльки чуєш, як губами плямкають.

Копач. Сарана.

Герасим. Гiрш! Повiрите, що у них тiлько і думка — як би до снiданку, а пiсля снiданку все погляда на сонце — коли б скорiше обiдать. Чи воно таке ненажерливе, чи господь його знає! По обiдi: сюди тень, туди тень — давай полуднувать, та ще коли б хоч їли скорiше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хлiб з’їдає i час гаїть! Вiн собi чавкає, а сонце не стоїть, котиться наниз; йому ж того тiлько й треба, аби мерщiй до вечерi.

Копач. Хе-хе-хе! Ви опит великий в цiм дiлi маєте.

Герасим. Та нi, ви те вiзьмiть: ти мiзкуєш, ти крутиш головою, де того взять, де того, як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками i не їсться тобi, i не спиться тобi… Мене вже цi думки зовсiм iзсушили… До того додумаєшся, що iнодi здається, наче хто вхопив тебе за ноги i крутить кругом себе! А вони до того байдужi, тiлько й думають: їсти i спать — i жеруть, i жеруть, як з немочi, а сплять як мертвi.

Копач (зiтхнувши). Щасливi люде… Я й сам вiд думок не сплю.

Герасим. То ви хоч їсте добре, — вчора я придивився.

Копач. Та ще до якого часу їм, а спати не можу… Засiли менi в голову два предмети: один на Боковеньцi, другий…

Герасим. Ха! На Боковеньцi? Чув, чув…

Копач. Невже? Вiд кого? Що чули?

Герасим. Та чув, як ви сьогодня уночi бормотали: Боковенька, скала якась, копили i ще щось — не розiбрав.

Копач. Та ну? Невже голосно отак балакав?

Герасим. Голосно! А потiм як залопочете тим язиком, що ото вчора лопотали…

Копач. А, а! Пермете, коман — вiв ля патрi? Хе-хе-хе! То менi снилось, що я вже викопав грошi i приїхав у Париж.

Герасим. Вам i сниться чортзна-що.

Копач (зiтхає). Не дає менi спокою цей предмет. Тiлько задрiмаю, так зараз i ввижається скала на Боковеньцi… Ви не вiрите, я знаю! А вникнiть: опит i практiка… Гляну на примєти — i чує моя душа, чує, наче хто шепче: тут є грошi, тут знайдеш!.. Якби знав, що удержите язика, то открив би вам секрет.

Герасим. Та я й сам знаю.

Копач. Та ну? Що ж ви знаєте?

Герасим. Що це чортзна-що.

Копач А, Боже мiй! Ви думаєте, що я дурак?

Герасим. Та хто його зна.

Копач. То-то! У мене опит… ви тiлько вiзьмiть примєр, якi предмети: скала гостра, верх зрiзаний, як у чумацькiй шапцi… балка так i балка так, клином сходяться до скали… Тридцять лiт опита дарма не пройшло! Бiля скали лежить, так на пригорку, два копили, робота чудова — оскардами висiченi… Один копил так… на восток показує, другий на запад… Як углядiв перший раз — мало серце не вискочило… пустив бiля них щупа, а тут — цок! Наткнувся на камiнь. Став копать i не бiльше як на пiв-аршина пiд землею одкрив кам’яну фигуру чоловiка, взяв i закрив його землею. Бачите, чоловiк, висiчений теж оскардами, що ви скажете?

Герасим. Та хто його зна, що вам сказать… Це наче щось i справдi похоже на дiло.

Копач. Е! В тiм сила. От тiльки грошi потрiбнi, щоб начать копать.

Герасим. Ну, а де ж саме треба копать?

Копач. Це задача: чи на восток, чи на запад, — ще не знаю.

Герасим. От тобi й маєш!

Копач. А, Боже мiй! Треба вникнуть, обслiдувать. Тут опит — я, кажеться, не дурак.

Герасим. А хто його зна… Почнете копать i викопаєте сковороду або ступку.

Копач. А як грошi? Вiрте менi, що це не дурниця — скала, балка так i балка так, два копили показують, i фигура… Це моя судьба, само провiдєнiє указує путь.

Входе Роман.

Ява V

Тi ж i Роман.

Роман. Поїдемо, чи як? Я дав коням оброку.

Герасим. Налагодились їхать, то їдьте.

Копач. Я тобi покажу окам’янiле дерево, нам небагато вбiк прийдеться звернуть.

Герасим. Та не видумуйте чортзна-чого.

Копач. От чоловiк, от чоловiк! Та ви ж зроду такого дерева не бачили.

Герасим. А на бiса воно менi здалося? Що то — грошей у мене прибавиться, як я його побачу, чи що? Завтра робота, то йому треба сьогодня вернуться, нiчого гаяться.

Копач. 3 вами кашi не навариш! Пiду краще до криницi умиюсь. (Вийшов.)

Роман. Ну, та й не хочеться менi їхать до тих Пузирiв, коли б ви знали, та ще з Банавентурою.

Герасим. Не вигадуй, не вигадуй.

Роман. Та, єй-Богу, хоч би щупа цього не брав, покинув би його тут, бо хто побаче мене з ним, то засмiють.

Герасим. З посмiху люде бувають. От як викопає грошi, тодi нехай смiються, так-то. Iди, нехай при тобi пiдмазують фургона, запрягають, та й з Богом!

Роман пiшов.

Що це кума i досi нема за грiшми? Цiлу нiч не спав, все мiркував i таки став на однiй думцi: побалакать з кумом i, коли згодиться, послать його в город розмiнять грошi. (Запирає дверi, виймає грошi i розглядає.)Прямо як настоящi, i не пiзнав би, коли б не понадривав