Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

ніж я. Можливо, зауважив він, мені набридло балакати і я вирішив змінити спеціальність. Мені нічого не залишалося, як виписати Марі заспокійливий препарат таємно.

Я слухав протягом багатьох годин, як Марі скаржилася на свій біль та на доктора З. (який, як вона вважала, лікував би її краще, якби вона, навіть зараз, незважаючи на пошматоване обличчя, де не стихав біль, відповіла на його сексуальні загравання). Візити в його стоматологічний кабінет були принизливими: щоразу, коли його асистент виходив з кімнати, доктор З. робив Марі непристойні натяки і намагався торкнутися її грудей.

Не знаючи, як допомогти Марі в ситуації з доктором З., я наполегливо рекомендував їй змінити лікаря. Я попросив її принаймні проконсультуватися з іншим стоматологом і дав кілька візитівок хороших лікарів. Вона ненавиділа те, що з нею відбувалося, вона ненавиділа доктора З., але на мої пропозиції реагувала словами «але…» або «так, але…». Вона казала так повсякчас і була справжнім майстром цієї справи (мовою фахівців це називається «скаржник, що відхиляє допомогу»). Її головне «але» полягало в тому, що доктор З. працює з нею від самого початку і лише він дійсно знає, що відбувається у неї в роті. Її лякала можливість назавжди залишитися зі спотвореним обличчям. (Марі завжди страшенно переймалася своєю зовнішністю, а зараз навіть ще більше — через те, що була самотньою.) Ніщо — ні злість, ні гордість, ні неприємні доторки до її грудей — не могли переважити її потребу функціонального і косметичного відновлення.

Був ще один додатковий і важливий чинник. Оскільки вагон канатної дороги нахилився, спричинивши її падіння, коли вона виходила з нього, Марі ініціювала позов проти міста. Через свою травму Марі втратила роботу, а її фінансове становище було вкрай нестабільним. Вона розраховувала на значну фінансову компенсацію, але боялася налаштувати проти себе доктора З., чиї важливі свідчення про ступінь її травмування могли зіграти вирішальну роль для перемоги Марі.

Отже, Марі і доктор З. змушені були вести складну гру, до умов якої належали: презирство до хірурга, позов на мільйон доларів, зламана щелепа, кілька вибитих зубів та облапані груди. Саме в цю неймовірну плутанину Майк — звісно, не знаючи правди, — вніс свою невинну та, здавалося, раціональну ідею, щоб лікар Марі допоміг їй зрозуміти свій біль. Тоді Марі поміхнулася вперше.

Удруге вона посміхнулася, коли Майк поставив схоже простодушне запитання: «Чи будете ви годувати свого собаку отруєною їжею?»

За цією посмішкою також ховалась історія. Дев’ять років тому Марі та Чарлз, її чоловік, завели пса — незграбну таксу, яку звали Елмер. Хоча Елмер насправді був псом Чарлза, а Марі не любила собак, вона поступово звикла і прив’язалася до Елмера, який багато років спав у її ліжку.

Елмер старішав, ставав примхливим, важко переносив артрит, а після смерті Чарлза вимагав багато уваги від Марі, чим, вочевидь, зробив їй послугу. Вимушена зайнятість стає порятунком для людей, які горюють через втрату близької людини, і Елмер забезпечив благословенну змогу відволіктися на ранніх стадіях жалоби. (У нашій культурі це можуть бути навіть клопоти щодо організації похорону та паперові справи, як-от питання медичного страхування померлого чи оформлення документів на нерухомість.)

Через рік психотерапії депресія Марі почала потроху минати, і вона заповзялася впорядковувати своє життя. Вона була переконана, що може бути щасливою лише із кимось. Інший вид стосунків, на кшталт дружби, не влаштовував її, і тому вона просто перечікувала до того часу, поки в її житті не з’явиться новий чоловік.

Але Елмер виявився головною перешкодою на шляху Марі до нового життя. Вона була сповнена рішучості знайти чоловіка, хоча Елмер явно вважав, що він єдиний мужчина в домі і цього достатньо. Він вив і кидався на незнайомців, особливо на чоловіків. Він став упертим та неслухняним: відмовлявся ходити в туалет надворі, а коли його заводили в дім, заливав килим у вітальні. Жодне дресирування чи покарання не було ефективним. Якщо Марі залишала його надворі, він вив безперестанку, та так, що навіть ті сусіди, які жили за кілька будинків, телефонували їй і спочатку просили, а відтак вимагали, щоб вона щось із ним зробила. Якщо вона його карала, Елмер у відповідь залишав калюжі по всіх кімнатах.

Запах Елмера пронизав увесь будинок. Він бив у ніс відвідувачам ще біля вхідних дверей, і ніякі провітрювання, чистка килимів шампунем, дезодорування чи напахчування парфумами не могли очистити будинок Марі. Вона соромилася запрошувати гостей додому і намагалася перенести зустрічі в ресторани. Поступово вона втратила надію влаштувати своє життя.

Я і так не люблю собак, але гіршого за цього, здавалося, ще треба пошукати. Я бачив Елмера всього раз, коли Марі взяла його із собою на заняття — гидке невиховане створіння, він гарчав і з шумом вилизував свої геніталії впродовж усього сеансу. Можливо, саме тоді я вирішив, що Елмера треба десь подіти. Я не міг дозволити йому зруйнувати життя Марі. Чи моє.

Але тут були серйозні перешкоди. І не тому, що Марі не могла зважитись. У її будинку мешкав ще один забруднювач повітря — орендарка, яка, за словами Марі, сиділа на специфічній дієті — вживала гнилу рибу. У цій ситуації Марі діяла рішуче. Вона прислухалася до моєї поради відверто поговорити із цією жінкою. А коли та відмовилася змінювати свої звички, Марі, майже не вагаючись, виселила її.

Але моя пацієнтка почувалася заручником Елмера. Він був псом Чарлза, і для неї він залишався частинкою Чарлза. Ми з Марі безкінечно обговорювали різні варіанти. Повне й дуже дороге ветеринарне обстеження та лікування нетримання сечі допомогли мало. Відвідування зоопсихолога та дресирувальника не принесли успіху. Потроху Марі із сумом усвідомила, що вони мають розлучитися. Вона обдзвонила всіх своїх приятелів з пропозицією віддати Елмера, але ніхто не був таким дурним, щоб забрати до себе цього пса. Вона розмістила оголошення в газеті, але навіть обіцянка безкоштовної собачої їжі нікого не спокусила.

Здавалося, було тільки одне правильне рішення. Її доньки, приятелі та навіть ветеринар переконували Марі приспати Елмера. І, звичайно, я сам непомітно підштовхував її до цього рішення. Нарешті Марі погодилась. І одного похмурого ранку вона з Елмером востаннє вирушила до ветеринара.

Водночас з’явилась нова проблема. Батько Марі, який жив у Мексиці, став таким немічним, що вона розмірковувала про те, щоб забрати його до себе. Мені здавалося, це було не дуже вдале рішення, оскільки вона завжди боялася свого батька і відчувала неприязнь до нього; вона роками навіть не розмовляла з ним. Насправді вісімнадцять років тому са

ме бажання втекти від його тиранії спонукало її емігрувати до Сполучених Штатів. Ідея запросити його жити до себе виникла радше через її почуття провини, аніж через турботу та любов. Указуючи на це