Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

часу він пояснював їй методи самогіпнозу і навчав, як боротися з нездоланним бажанням викурити сигарету за допомогою автогіпнозу та підвищеної усвідомленості (гіперусвідомленості) того факту, що їй потрібне тіло, щоб жити, і що вона отруює його.

Це була чудова консультація. Майк виконав неймовірну роботу: він встановив ефективний зв’язок з Марі й успішно досягнув поставлених цілей. Марі вийшла з кабінету цілком задоволена і лікарем, і роботою, яку вони здійснили.

Згодом я обміркував заняття, яке ми провели втрьох. Хоча така консультація і сподобалась мені з фахової точки зору, я не отримав персональної підтримки та оцінки, на яку сподівався. Звичайно, Майк і гадки не мав, чого я насправді хотів від нього. Я сам навряд чи спромігся б сформулювати свої незрілі вимоги до мого колеги, тим паче підлеглого. Більше того, він міг навіть не здогадуватися, якою складною пацієнткою була Марі та яку величезну роботу я вже провів: з ним вона вдавала, вочевидь, винятково через свою норовливість, зразкову пацієнтку.

Звичайно, всіма цими думками я не поділився ні з Майком, ні з Марі. Пізніше я подумав про них обох — про їхні нездійснені бажання, їхні приховані обра

зи і думки щодо сеансу. Припустімо, що через рік Майк, Марі і я напишемо спогади про цей епізод. Наскільки наші думки будуть збігатися? Я підозрював, що кожен з нас навряд чи зможе розповісти щось про це заняття з точки зору іншого. Але чому рік? Чи зможемо ми написати про це через тиждень? А просто зараз? Повернутися до цього й записати реальну історію сеансу з усіма подробицями?

Це не якесь банальне запитання. Із власного досвіду можу сказати, що пацієнти надають перевагу обговоренню подій, які відбувалися колись давно, а психотерапевти зазвичай вірять, що можуть реконструювати життя на основі цих спогадів: можуть проаналізувати критичні події раннього дитинства, справжню сутність стосунків з кожним із батьків, стосунки між батьками, між братами та сестрами, родичами, ставлення до сімейних цінностей, внутрішні переживання через страх та психологічні травми, які сталися у ранні роки, дружні стосунки в дитячому та підлітковому віці.

Хоча чи може психотерапевт, або історик, або біограф реконструювати життя хоч у якійсь мірі точно, якщо ми самі не можемо згадати, що відбувалося протягом однієї години? Кілька років тому я проводив експеримент, під час якого я і моя пацієнтка записували власне бачення низки наших занять.

Пізніше, коли ми порівнювали, було важко повірити, що ми описували один і той самий сеанс. Навіть наші уявлення про те, що було корисним, різнилися. Мої чіткі інтерпретації? Вона ніколи не слухала їх! Натомість вона пам’ятала мої особисті коментарі, якими я хотів її підтримати[24].

У таких випадках потребуєш об’єктивної оцінки реальності або ж офіційної світлини, на якій буде чітко зафіксовано мить сеансу. Страшно усвідомлювати, що реальність — це ілюзія, у кращому разі погодження різного сприйняття учасників.

Якби мені потрібно було написати конспект того заняття, я б описав тільки два «реальні» епізоди: Марі двічі зустрілася поглядом з Майком, при цьому вона посміхалася та кивала головою. Перша усмішка була після рекомендацій Майка детально обговорити її біль зі стоматологом, а друга — коли він пояснював їй, що вона не погодиться годувати свого пса отруєною їжею.

Пізніше в мене була тривала розмова з Майком про це заняття. З фахової точки зору він оцінив консультацію як успішну. Марі добре піддавалася гіпнозу, і він досягнув усіх цілей. Окрім того, це справило особисто на нього позитивний ефект після поганого тижня, протягом якого йому довелося госпіталізувати двох пацієнтів і виникла сутичка із завідувачем відділення. Крім того, йому було приємно, що я побачив його компетентну й ефективну роботу. Він був молодший за мене і завжди поважав мою працю. Моя гарна думка про нього дійсно багато важила. За іронією долі він одержав від мене те, чого я хотів від нього.

Я запитав його про дві посмішки. Він добре пам’ятав їх і припустив, що вони свідчили про вплив і зв’язок. Посмішки, які з’явилися на обличчі Марі, коли він спілкувався з нею, переконали його, що вона все зрозуміла і сприйняла.

Хоча я сам, як людина, яка знала Марі набагато довше, інтерпретував ці посмішки зовсім інакше. Розгляньмо першу, коли Майк порадив Марі дістати більше інформації від свого щелепно-лицьового хірурга, доктора З. Адже їхні стосунки — це ціла історія!

Уперше вона зустріла його двадцять років тому, коли вони разом навчалися в коледжі в Мехіко. У той час він наполегливо, але безуспішно залицявся до неї. Потім вона не спілкувалася з ним аж до загибелі її чоловіка. Доктор З. також емігрував до Сполучених Штатів, працював у тій самій лікарні, куди привезли її чоловіка після аварії, і був головним джерелом медичної інформації та підтримки для Марі під час тих двох тижнів, коли її чоловік лежав у комі зі смертельною травмою голови.

Майже одразу після смерті її чоловіка доктор З., попри те що мав дружину і п’ятьох дітей, знову почав залицятися до Марі і відновив свої сексуальні домагання. Вона навідріз відмовила йому, але він не зупинявся. Надзвонював, переслідував у церкві, навіть у залі суду (вона подала на лікарню позов за недбальство), підморгував їй та кидав хтиві погляди. Марі вважала його поведінку мерзенною та все різкіше йому відмовляла. Доктор З. опанував себе лише тоді, коли вона заявила, що він викликає в неї огиду і що він останній чоловік на світі, з яким вона зав’язала б стосунки, і пригрозила все розказати його дружині (доволі грізній жінці), якщо він не дасть їй спокою.

Коли Марі випала з кабіни канатної дороги, вона вдарилася головою та пролежала непритомною близько години. Вона прийшла до тями від жахливого болю і відчула себе страшенно самотньою: вона не мала друзів, а дві її доньки проводили канікули в Європі. Коли медсестра в реанімації запитала, як звати її лікаря, вона простогнала: «Покличте доктора З.» Він вважався найбільш талановитим та досвідченим хірургом-стоматологом у місті, і Марі подумала, що не варто ризикувати, звертаючись до невідомого лікаря.

Доктор З. був доволі стриманим, коли займався складними хірургічними маніпуляціями (треба визнати, виконав свою роботу чудово), але після операції він знову взявся за своє. Він був уїдливим, владним і, мені здається, навіть садистом. Переконавши самого себе, що Марі — істеричка і занадто гостро реагує на післяопераційний період, він відмовився призначити їй знеболювальні та заспокійливі препарати. Він лякав її безцеремонними заявами про небезпечні ускладнення чи можливе спотворення обличчя після операції, а також погрожував відмовитися її лікувати, якщо вона не припинить скаржитися. Коли я розмовляв з доктором З. про необхідність болезаспокійливих, він агресивно нагадав мені, що знає про хірургічний біль більше,