Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Ви, либонь, пам’ятаєте врочисті похорони й сенсацію, яку вони викликали в усьому світі, пам’ятаєте, що на них були присутні знаменитості Старого та Нового Світу, які з’явилися засвідчити свою шану й скорботу. Ми всі четверо – як завжди нерозлучні – несли труну, не дозволяючи нікому нам допомогти. І добре зробили – адже в труні була сама лише воскова фігура, і всякий інший неодмінно помітив би, що вона занадто легка. Так, усе та сама четвірка, що дружно ділила злигодні в скрутну годину і що нині пішла в небуття, несла труну...

– Яка четвірка?

– Наша! Адже Мілле теж ніс свою власну труну. Він удавав родича – розумієте, далекого родича.

– Неймовірно!

– Як не дивно, але це так. Ви, звичайно, пам’ятаєте, як підскочила ціна на картини. Гроші? Ми не знали, куди їх дівати. В Парижі є одна людина, в якої на сьогодні сімдесят картин Мілле. Він заплатив нам за них два мільйони франків. А щодо дрібних начерків та етюдів, що їх Мілле надсилав нам мішками за півтора місяці наших блукань Францією,– о, ви, напевне, дуже здивуєтесь, дізнавшись, почому ми продаємо їх тепер,– тобто коли ми взагалі погоджуємося з ними розлучитися!

– Це дивовижна, незвичайна історія!

– Либонь, що так.

– А що сталося з Мілле?

– А ви вмієте зберігати таємниці?

– Вмію.

– Пам’ятаєте чоловіка, що на нього я сьогодні звернув вашу увагу в їдальні? Це ж і є Франсуа Мілле.

– Знаменитий...

– Та звичайно ж! Це єдиний випадок, коли публіці не пощастило спершу заморити генія голодом, а потім натоптати чужі кишені золотом, що мало дістатися йому. Ми потурбувалися про те, щоб пташка не заниділа на самотині, виплакавши своє горе в піснях, а тоді дістала у винагороду холодну й пишну погребальну врочистість.

1893

Коли мені було двадцять сім років, я служив за клерка в одного сан-франціського маклера, що перепродував акції гірничих підприємств, і добре знався на всіх тонкощах акційних операцій. Я був сирота, в цілому світі не мав нікого і не міг ні на що покладати надій, як лиш на власну голову та чисту репутацію; але вони провадили мене досить певно до майбутнього багатства, і я був задоволений своїми перспективами.

На дозвіллі, в суботу по обіді, я любив поплавати вітрильним човником по бухті. Одного ранку я заплив надто далеко, і мене винесло в чисте море. Аж на смерканні, як я вже втратив майже всяку надію врятуватись, мене підібрав невеличкий бриг, що плив до Лондона. Подорож була довга й буряна; перевіз і харч мене примусили відробляти, працюючи за простого матроса, без платні. Отож у Лондоні я зійшов на берег геть обшарпаний та брудний, з одним-єдиним доларом у кишені. За того долара я перебивсь одну добу, а на другу вже не мав ні чого їсти, ні де переночувати.

Третього ранку, годині о десятій, я плентався нужденний і голодний Портлендським майданом, аж нараз побачив, як паненя, що тяглося на буксирі в няньки, кинуло додолу велику спілу грушу, тільки раз надкушену. Я, звісно, зупинивсь і вп’яв жадібні очі в ту закаляну коштовність. Рот мені набіг слиною, шлунок аж стискало, все єство моє прагло тієї груші. Та щоразу, як я поривався її підібрати, хто-небудь з перехожих завважував те, і я, певна річ, зразу випростувався й удавав байдужого, мовби та груша мені зовсім і не в голові. Раз, удруге, втретє так сталось, і я ніяк не міг підібрати груші. Врешті так мені те допекло, що я вже ладен був забути сором і вхопити її відверто, коли нараз позад мене розчинилося вікно, і з нього гукнув мені якийсь пан:

– Зайдіть-но сюди, будь ласка!

На дверях мене стрів пишно вбраний лакей і завів до розкішного покою, де сиділи якісь два літні добродії. Відрядивши слугу, вони сказали мені сісти. Вони, видно, тільки-но поснідали, і, загледівши на столі рештки сніданку, я трохи не здурів. Я насилу міг щось тямити, бачивши всю ту їжу, та що мене не прохано нічого брати, то мусив уже якось стримуватися.

А тепер я розповім вам, що сталося перед тим; але я тоді, звісно, нічого ще не відав і дізнався лише згодом. Ті два літні добродії, рідні брати, засперечались були досить палко за одне діло і врешті побилися навзаклад, як здебільшого й вирішується суперечка в Англії.

Може, ви пригадуєте, що Англійський банк колись був випустив дві банкноти по мільйону фунтів кожна, призначені спеціально для якихось фінансових розрахунків з іншою державою. Не знаю вже чому, але з тих двох банкнот тільки одну було використано й погашено, а друга так і лежала в склепах банку. Та ось тим двом братам набігла в балачці химерна думка: цікаво, а що б сталося з цілком чесним і недурним чужинцем, який опинився б нараз у Лондоні, не мавши там нікого знайомого, без жодного пенса в кишені, опріч тієї мільйоннофунтової банкноти, й неспроможний пояснити, звідки вона в нього взялася. Брат А. сказав, що той чужинець пропав би з голоду; брат Б.– що ні. Брат А. сказав, що чужинець не зміг би розміняти тієї банкноти ані в банку, ані деінде, бо його б умить заарештовано. І так вони сперечались, аж поки брат Б. заявив: він ладен закластися на двадцять тисяч фунтів, що такий чужинець якось проживе тридцять днів за того мільйона і не попаде за грати. Брат А. погодився. Брат Б. пішов до банку й викупив ту банкноту. Чисто, бачте, по-англійському: де слово, там і діло! Тоді продиктував листа; клерк написав його прегарним круглим письмом, і обидва брати сіли біля вікна та почали виглядати підхожої людини, щоб доручити їй листа.

Довго не могли вони спинитись ні на кому: той видавався їм чесний, та не досить розумний, той розумний, та не досить чесний, той був, може, й чесний і розумний, та не досить бідний, а як і бідний, то не чужинець. Кожному чогось бракувало; аж урешті надійшов я, і тоді вони погодилися, що я кругом для них підхожий. Отож