read-books.club » Наука, Освіта » Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

312
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниця янтарної кімнати" автора Валентин Григорович Дмитрієв. Жанр книги: Наука, Освіта / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 63 64
Перейти на сторінку:
Сергєєва. Ганна Костянтинівна, найдорожча йому людина, все ще жила у Ленінграді. Вважалося, що виїхати їй перешкоджають сімейні обставини — батьки, яких важко взяти з собою до Калінінграда, бо вони, як і більшість людей їхнього віку, та ще й після блокади, були слабі і немічні. Але насправді існувала ще одна причина, про яку у родині знали, хоч не згадували. Ганна Костянтинівна не хотіла покидати Ленінград, з яким у неї так багато було пов'язано. «Знайде янтарну кімнату — і повернеться», — думала вона про чоловіка.

Це було дивне сімейне життя — вони зустрічалися під час відпустки чи відряджень: «Іду у відрядження до жінки», — жартуючи писав Сергєєв. У цьому жарті була гіркота, Ганна Костянтинівна відчувала її, але намагалася вдавати, що нічого не помічає.

Нарешті Сергєєв написав дружині різкого листа. Довго носив його в портфелі, не відсилаючи, — знав, що лист завдасть дружині болю.

А на третій день після того, як лист було одіслано, прибула телеграма: «Зустрічай, їду». Ні ласкавого слова, ні привіту. Номер поїзда і вагона — більше нічого. Сергєєв угадував у кожному слові невисловлений докір, образу і біль — нелегко було Ганні Костянтинівні прощатися з улюбленим містом. Але, прочитавши телеграму, він зітхнув глибоко і з полегкістю. Нехай приїздить незадоволеною, засмученою, непривітною — все це не має значення, настрій зміниться — аби приїхала!

Але Ганна Костянтинівна вийшла з вагона весела і першою побігла йому назустріч.

— Ти дуже втомилася? — спитав Сергєєв. — Поїдемо прямо додому чи покатаємось?

— Ні, я не втомилася, — відповіла дружина. — Покажи мені місто.

Вони поїхали вулицею Маяковського. Тут починався район найбільших руйнувань, від кварталів після війни залишилися тільки купи цегли. Але Ганна Костянтинівна не бачила руїн: на цих місцях було розплановано квіткові клумби, посаджено кущі. А подекуди вже зводилися багатоповерхові будинки — нові, барвисто пофарбовані, з широкими вікнами і балконами.

— Звідси починався середньовічний бюрократичний і фінансовий центр Кенігсберга, — сказав Сергєєв. — Ти, сподіваюсь, догадалася, що ці сквери — тимчасові, щоб закрити руйнування. Незабаром на їх місці будуть споруджені нові будинки.

— Сподіваюсь, будинки не тимчасові? — пожартувала Ганна.

— Ні, — засміявся Сергєєв. — Будинки справжні. Тобі сподобаються.

Вони в'їхали на острів, де стояв Кафедральний собор. Навіть тепер, напівзруйнований, собор вражав своєю грандіозністю. Ганна Костянтинівна вийшла з машини, постояла біля могили Канта.

Руїни Королівського замка зацікавили її дужче, ніж Кафедральний собор. Вона зажадала, щоб чоловік показав їй, де зберігалася вкрадена янтарна кімната. Вони піднімалися напівзруйнованими сходами, спускались у підвали, проходили під арками. Ганна Костянтинівна хитала головою, поглядаючи на метрові стіни, що розвалились од вибухів авіабомб.

— Тут краще. — сказала вона, вибравшись на свіже повітря.

Тепер вони їхали Житомирською вулицею — головною вулицею міста. Руїн на ній вже не було. Нові гарні будинки зводилися обабіч, за ними видно було паркани і крани — будувалися цілі квартали.

Коли вони минули площу Перемоги, Ганна Костянтинівна повернула до чоловіка схвильоване обличчя.

— Загалом я розумію, чому ти не хотів виїжджати, — сказала вона. — Тут, у цьому царстві руїн, особливо відчувається, як іде творення. Звичайно, це тебе повинно було захопити — і будівництво, і розшуки янтарної кімнати. Я розумію, — повторила вона.

Сергєєв нахилився до неї і сказав лагідно:

— Сподіваюсь, і тебе це тепер захопить…


10

Чергове засідання в облвиконкомі закінчилося пізно: сьогодні остаточно вирішувалося питання про пер елективний план відбудови і реконструкції Калінінграда. Кілька годин підряд розглядали ескізні проекти, милувалися старанно накресленими на ватмані перспективами майбутніх вулиць, красою нових будинків, по-хазяйському сперечалися, погоджувалися, заперечували, обґрунтовуючи свій погляд. І ось уже близько півночі.. Сергєєв вирішив прогулятися пішки. Він перетнув невеличку площу перед облвиконкомом, купив у гастрономі пачку цигарок, а потім попрямував додому.

Біля театру Олег Миколайович затримався. Величні колони фасаду чітко біліли у присмерку травневої ночі. Мигцем глянувши на бронзового Шіллера, Сергєєв рушив доріжкою повз обласну бібліотеку і редакцію. Він любив це місце, відокремлене від галасливого проспекту густою стіною каштанів, затишне і в той же час по-своєму, по-особливому жваве.

Із широких — на всю стіну — вікон друкарні лилося на асфальт світло неонових ламп — голубувате, м'яке; на третьому поверсі все ще метушилися люди. «У секретаріаті закінчують роботу над номером», — вирішив Олег Миколайович. А внизу вже гули ротаційні машини, — рівномірно, рівно; це означало», що почали друкувати тираж. Сергєєв хотів був зазирнути туди, попросити у приятелів свіжий номер газети, але передумав — хотілося побути на самоті, освіжитися після наради.

Він знову вийшов на проспект. Біля під'їзду рибного інституту ходили дружинники з червоними пов'язками на рукавах. Постовий міліціонер стояв на перехресті. А трохи праворуч, освітлена з різних боків потужними прожекторами, височіла над площею велична постать Леніна. Він простягав руку над містом, вказуючи людям шлях уперед.

Олег Миколайович минув трамвайне кільце, гомінливе, незважаючи на пізній час, і вийшов на Гаражну. Тут було тихо. Дерева видихали гострі приємні пахощі молодого листя. Незабаром відцвітуть каштани, стануть непролазними зарості молодих пагонів у хащах парків і скверів, почнуться теплі літні ночі.

Безлюдними вулицями Калінінграда йшов, розстебнувши літній габардиновий плащ і зсунувши на потилицю капелюх, чоловік середнього зросту, не дуже молодий, але жвавий і веселий. Він ішов і мріяв про нові будинки, вулиці, що прикрасяться новими скверами, про сади, які зеленим кільцем ляжуть навколо міста. І ще думав він про янтарну кімнату, розшуки якої стали для нього однією з найважливіших справ життя, яку шукатимуть і далі, неодмінно шукатимуть.

На порозі Сергєєва зустріла дружина, він обійняв її і сказав дуже тихо:

— Знаєш, Ганнусю, жити — це все-таки страшенно цікаво!


ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Перегорнуто останню сторінку. Але повість про розшуки янтарної кімнати ще не закінчено. У цієї правдивої історії поки що немає кінця.

Розшуки тривають. Їх ведуть члени комісії, солдати і офіцери гарнізону, робітники калінінградських

1 ... 63 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"