Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Князь Корибут мовчав, але видно було, як його щоки наливаються бурячковими барвами. Нарешті його прорвало:

— Я достатньо проявив великодушність — ти так сказав? А якщо достатньо, то чому знову й знову ти, плебейський сину, жадаєш користуватися моєю ласкою, а до того ж — моїми людьми? Чи не занадто розкішний скарб привабив тебе... скарб, можливо, достойний кращої оправи?! Гей, слуги! Одведіть її до палацу!

— Паночку, паночку, що ви дієте? — заплакала Ганнуся, падаючи на землю. — Пожалійте нас, ясновельможний папочку!

— Не бійся, дівчино, тобі ніхто не вчинить злого! — розважливо мовив Корибут. А повернувшись до Івася, котрий ще не отямився від потрясіння, суворо гаркнув: — Забудь про дівоче личко, якщо хочеш зберегти мою ласку. Чуєш? Ти втямив?

— Батьку! Ти чиниш зле, — понуро озвався Димитр. — Де твоє благородство, де гонор князя?

— Як смієш ти пащекувати? — скипів Корибут. — Ти ще не господар в Лубнах. Я тут наказую й милую! Ведіть її до палацу, чого заклякли?

Литвини схопили Ганнусю попідруки, потягли до входу. Вона кричала, голосила, проклинаючи й себе, і долю:

— Івасю, Івасю! Ти ж обіцяв мені... ти обіцяв захищати й любити! Івасю, Івасю!..

Вогневик схопився з колін, накинувся на литвинів, почав бити їх кулаками.

— Зв’яжіть його, розбійника! — наказав Вишневецький. — Дайте йому двадцять канчуків, щоб протверезів!

З усіх боків набігли слуги, литвини, дворові козаки, повалили хлопця на землю, почали шмагати. Вже перші удари розпороли кунтуш, сорочку, штани, криваві плями розпливлися на вбранні. Ганнуся заклякла від жаху, дивлячись на катування, а Димитр з нестримною шаленістю кинувся на захист побратима.

— Геть, лайдаки! — кричав він оскаженілим литвинам, котрі вже ввійшли в смак мордування. — Зупиніться! Зупиніться, бо я оголю шаблю! Батьку, не доводь мене до сказу! Батьку! Ти чуєш?

— Досить! — махнув рукою князь. — Одведіть дівчину до покоїв, скажіть покоївкам, хай заспокоять її. А оцього — вигнати за браму замку. Віднині йому тут нема місця! Чуєш, Димитре? Є межа доброті й великодушності! Дику тварину інколи можна погладити, потішитися з нею, але класти руку в пащу? О ні! Такого не буде! Чуєш, Димитре?! Моя воля непорушна. Хай іде під три чорти, і не дай Боже йому знову стрічатися зі мною на одній дорозі!..

...

Три дні й три ночі відлежувався побитий, закривавлений Івась у землянці Тайноока. Метався в гарячці, скреготав зубами, поривався встати, кудись бігти, але сильні, жилаві руки співця знову й знову вкладали його в постіль, а хрипкий голос заспокоював:

— Знаю, знаю, синочку, які звірі нині гарчать у твоєму серці, сам переживав у юності муки любові й зради, зневаги та образи! Але зачекай! Хай перекипить зло і залишиться чистий, як меч архангела, гнів. Тоді ти знатимеш, як діяти... Тоді дух поведе тебе на стежку суджену, а не вражений гонор...

На четвертий день з’явився Димитр, оповів, що Ганнусю замкнули в покоях, оточили служницями, князь звелів покликати пасічника і попросив його згоди на шлюб з донькою. Старий упав на коліна, плакав, благав не губити дівчини, бо яка ж вона княгиня, що ясновельможний пан лише хоче потішитися невинною пташкою, та й годі, а потім залишиться тільки сором та ганьба. Володар довго добирався до глузду божевільного пасічника, а потім зрештою вигнав його геть, заявивши, що воля Вишневецького непорушна. Княжич нагадав побратимові про свої сумніви та застереження: хто ступив на козацьку стежку, тому триматися за жіночу спідницю негоже! Треба збиратися і рушати в путь, хай кожен вибере свою долю.

Івась затято відповів, що присяги не зламає, повинен визволити дівчину, а далі хай вона вирішує, як сама знає. Якщо княжич не хоче допомогти побратимові, то Вогневик сам спробує пробратися до покоїв у замку. Тайноок, який слухав перепалку друзів, докірливо закректав.

— Ех, Івасю, негоже мовиш. Ви ж обмінялися кров’ю з Димитром. Хіба не відаєш, що побратимство на Вкраїні святіше від сімейних уз? Тож не мели дурних слів, а думайте, щоб певніше завершити справу. Чує серце моє — не на добро ця твоя любов, не на часі вона! Такі хлопці, як ви, інший поклик мають чути, понад гомоном серця...

Заспокоїлися побратими, домовилися, що й коли чинити, попросили хлопців покійного Вітра-в-полі чатувати біля зовнішніх веж лубенського замку. Сутінки скрали небокрай, на заході громадилися хмари, всюди залягла пітьма, лише деінде блимали вогники в лубенських хатах та світилося кілька бійниць у замку. Димитр провів побратима крізь потаємну хвіртку, замасковану терновими кущами, зупинився під стіною.

— Бачиш вікно... ось там, праворуч? То вітальня Корибута. Звідти я опущу міцного мотуза і чекатиму тебе внизу. Покої, де ув’язнена Ганнуся, поряд. Я проведу тебе. Не зволікай! Якщо тебе застукають — втікай, не очікуй нападу!

— Без неї? Нізащо!

— Ех, дурню, дурню! Ну, ходімо! Матінко Божа, захисти, поможи!

Княжич провів Івася темними й покрученими переходами, котрі, звиваючись гадюкою, піднімали їх вище й вище. Холодні протяги висвистували довкола, Вогневик відчував, як терпне спина і мурахи повзуть за шкірою.

— Чи довго ще? — прошепотів він.

— Тихо! Вже близько. Обережно... Бачиш смужечку світла? Це вхід до вітальні. Там нікого нема, я прив’яжу мотуза і миттю вниз, а ти — зайдеш сюди. Я маю ключ до потаємних дверей, ніхто не знатиме, що ти тут. Тільки не розбуди служниць, ради Христа!

— Ти кажеш — вітальня? Це та кімната, де зачарована шабля?

— Вона, вона! А хіба що?

— То захопи її з собою! Навіщо вона князю? Місце такій красній зброї на Хортиці!

— Невже віриш у казочки? Івасю, бійся Бога, досить пустих речей, нам послужать прості козацькі шаблі! Щасти доле! Я йду!

Заскрипіли невеликі ковані двері, в щілині замерехтіло проміння свічки. Димитр підштовхнув побратима в отвір. Івась закляклими ногами ступив кілька