Читати книгу - "Кровна мста"

обійняв голову руками. Тяжко було. Скільки уже таких сцен йому довелося побачити, скільки власноручно порубав заколотників, а душа все одно бунтує, ніби хоче вирватися. Як же йому зле… Поплакати б зараз чи що? Та не вміє, ще в дитинстві, коли зціпив зуби і самотужки вчився ходити, забув, що то таке, пропали десь сльози. Князь поглянув на свої руки – зверху були ніби й чисті, але скільки на них крові! Чомусь пригадалися брати, пригадалися всі ті вої, що погинули у січах многих… Та їх не так шкода, вони знали, на що йдуть. А от мала…

Князь раптом зірвався з місця, скочив на коня і розвернув його круто. Він гнав у весь, боячись спізнитися. Кінь бив копитами землю, брудну від крові, не хотів іти туди, де кров, та мусив.

На щастя, Ярослав встиг. Так, дівча втратило честь, але життя поки ще билося в його тільці. Князь під’їхав саме в ту мить, коли свою справу закінчив Якун, а другий варяжин готувався стати на його місце. Ярослав із розгону влетів у натовп варягів, ледь не збивши кількох із ніг.

– Досить!

Хотів ревнути, але тільки гавкнув – від напруги горло пересохло. Варяги подивилися на нього, не зовсім розуміючи. Той, що мав замінити Якуна, уже запхав руку в штани і тепер тупо дивився на князя: чи витягувати свого «вікінга» на свободу, чи дати йому спокій.

Ярослав спішився, підійшов до малої і витяг її з-під варяга, закутав своїм плащем.

– Я її забираю, аби-сте душу з неї не витрясли, – сказав Ярослав.

Тепер варяги і зовсім вже не розуміли нічого. Якун став перед Ярославом.

– Щось я не можу збагнути, княже. Ти що, забираєш у вікінгів здобич? Розтлумач нам.

Все навколо затихло. Ярослав оглянувся: всюди тільки холодні, ворожі лиця, нема жодного теплого й дружнього. Для них святе – їхня здобич, і вони годні потяти кожного, хоч і князя київського, хто насмілиться замахнутися на їхню святиню. Сперечатися зараз із ними буде дуже трудно, навіть небезпечно, а віддати малу – показати свою слабість. Ні, тут треба йти до кінця. Він уже набрав у груди повітря, аби нагримати на варягів, але враз зрозумів, що його погрози на Якуна і його головорізів не подіють, тільки розлютять. Тому вимовив:

– Затовчете її на смерть, а це погана прикмета. Знак поганий…

Варяги переглянулися між собою, ніби питаючи, чи не збожеволів їхній князь. Раптом хтось зареготав – це був Торн. Ярослав не відразу побачив його поміж іншими, але тепер почув. Він сміявся щиро на перший погляд, тільки очі його лишалися суворими. Інші також заіржали з Ярослава. Князь не знав, що має робити, і вже поволі почав намацувати меч. Торн перестав сміятися.

– Ну ти і жартівник, княже. Прикмета… Так і речи, що дівки захотів, не бійся, ми княгині не скажемо. Твоє право як князя забрати собі найліпшу здобич, тож хочеш дівку – бери, хіба ж ми тобі пожаліємо?!

Варяги ще більше зашкірилися.

– Хоч і князь, а таки муж і має не тільки меча, а й «булаву»…

Вони всі розійшлися, лишивши Ярослава наодинці з дівчиною. Якун ішов останнім, вовком дивлячись на князя. Із ним іще буде тяжка розмова, і не одна…

– Не бійся, мала, я тебе не зачеплю. Слухайся мене і тримайся ближче до мене, аби вони більше не могли тебе дістати, – сказав він малій, та нічого не відповіла, тільки трусилася…

Заховавши її надійно від варязького ока у своєму наметі, Ярослав пішов назад до весі: на жаль, сам не міг сховатися, не мав права. Посередині весі знову зібрався натовп гридьби. Вони гукали голосно, і князь не відразу зрозумів, що й до чого. Спочатку була думка, що вони запопали ще одну дівчину і тепер граються з нею, як кіт із мишею. Але ні – тут щось інше. Ярослав пробився повз вікінгів і зайшов у коло.

Навпроти нього стояв старий волхв, навіть не стояв – його тримали. Варяги вирубали довгу жердку, поклали її на плечі старого, закинули на неї його руки й прив’язали – так він і тримався, інакше, напевно, впав би. Велика кривава пляма була на одязі волхва – його поранили.

– Звідки він тут узявся? – спитав Ярослав Торна.

– Біг болотами, щоби попередити весь про небезпеку. Тільки спізнився. Вікінги побачили його і догнали.

– Пощо рану завдали? А коли здохне передчасно, як допитаю?! – гримнув Ярослав.

– А він, наволоч, не хотів по-доброму. Трьох наших поклав: витяг ножик, чик-чик – і троє вікінгів без диху лежать. Якби не поранили – втік би.

Ярослав знав, яку силу мають волхви, – від людей наслухався. Та все ж не міг повірити:

– Як так могло статися, що старий дідуган забив трьох вікінгів?

Торн розвів руками:

– Дідько в нім сидить…

Вікінги, прийшовши у чужу землю, ніколи не займали чужих богів. Своїх шанували, але й чужих боялися, оминали стороною. От і зараз тримаються від жерця на відстані, ніби він якийсь прокажений. Ярослав же його не боїться – як маєш сильну віру, то ніякі чари тобі не страшні. Князь впритул підійшов до старого.

– Пощо, старче, людей на котору підіймаєш? Поглянь, що наробив єси!

Старий ледве підняв голову і поглянув князю в очі.

– То ти єсі натворіл, то твоі варягі.

– Нє, старче, якби не твоя зміїна намова, то люд той зараз би не лежав у сирій землі, а мене б не було тута, ні варягів моїх. Пощо вилізли зі своєї пущі, зачим пішли поміж люди?

– Наши богі нам велєлі…

– Ваші боги – дерев’яні ідоли. І що, добре дали своїм богам напитися людської, живущої крові?

– А ти єсі напілся, княже? Уталіл свою жажду? І тєбя, і отца твоєго, і братьєв, і дєтєй, і весь род будєт жажда сія мучать, словно