Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Рейнбот Віктор Євгенович. Народився 1 червня 1869 р. на Полтавщині у дворянській родині. Закінчив Імператорське училище правознавства (1890). В 1891—1909 pp. обіймав різні посади в органах прокуратури. В 1909—1914 pp. – голова окружного суду м. Лібава, з 1914 р. – голова Петербурзького окружного суду. Дійсний таємний радник. За часів УД – завідувач Головного управління місць ув'язнення, з 14 листопада – Генеральний прокурор. Заарештований Директорією У HP. З 1919 p. (?) – на еміграції. Помер 16 червня 1956 р. в Ніцці.[226]

Рогоза (правильно – Рагоза) Олександр Францевич. Народився 8 червня 1858 р. у Вітебській губернії в православній дворянській родині. Закінчив Полоцьку військову гімназію (1874), Михайлівське артилерійське училище (1877), Миколаївську академію Генерального штабу (1883 по 1-му розряду). Учасник Російсько-турецької війни 1877—1878 pp. Генерал від інфантерії (1914). З 27 вересня 1914 р. – командир 25-го армійського корпусу, командувач 4-ї армії (серпень 1915 – лютий 1918). В березні—квітні 1917 р. – тимчасовий командувач Румунського фронту, з листопада 1917 р. – у відставці. З 30 квітня – військовий міністр УД в чині генерального бунчужного (повного генерала). Після антигетьманського повстання виїхав до Одеси. 29 червня 1919 р. розстріляний більшовиками за відмову вступити до Червоної армії.

Нагороди: Св. Анни IV ст. (1877); Св. Станіслава III ст. з мечами та бантом (1878); Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1878); Св. Станіслава II ст. з мечами (1878); Св. Анни II ст. (1886); Св. Володимира IV ст. (1891); Св. Володимира III ст. (1896); Св. Станіслава І ст. (1906); Св. Анни І ст. (1911).[227]

Славинський Максим Антонович. Народився 12 серпня 1868 р. в с Ставище Київської губернії в селянській родині. Випускник юридичного (1891) та історико-філологічного (1895) факультетів Київського університету Св. Володимира. Жив у Катеринославі, редактор газети «Придніпровський край». Сподвижник Драгоманова, член Української радикально-демократичної партії. З 1898 р. – співредактор часописів «Северный курьер», «Свобода и право», «Свободная мысль», секретар журналу «Вестник Европы» (всі – Петербург), з 1906 р. – редактор «Украинского вестника» – друкованого органу Української парламентської громади в Державній думі. В 1914—1916 pp. – видавець та редактор першого довідника з українознавства – «Украинский народ в его пропілом и настоящем». В 1917 p. – співзасновник Української національної ради в Петрограді, член виконкому. Представник УЦР при Тимчасовому уряді. Голова Комісії з вироблення проекту перетворення Росії у федеративну державу. У вересні 1917 р. – представник Тимчасового уряду на «З'їзді народів» у Києві. В 1918 р. повернувся на Україну, член УПСФ, член Ради МЗС УД, представник УД на Дону. В 1919 р. – голова місії УНР у Празі. З 1920 р. – на еміграції, викладав в Українському педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова та Українській господарській академії в Подебрадах. В 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами, утримувався в Лук'янівській в'язниці в Києві, де помер 23 листопада 1945 р. 1993 р. реабілітований посмертно[228]. Масон.

Стебницький Петро Януарійович. Народився 1862 р. на Київщині. Випускник фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира (1866). Працював у Петербурзі у фінансових установах, співробітничав з економічними часописами. Один з організаторів української громади в Петербурзі, Товариства українських поступовців, голова Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг (співредактор видання, зокрема, повного «Кобзаря»). Співпрацював з «Украинским вестником», «Рідною Справою – Думськими Вістями», редакцією видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем», співредактор «Киевской старины», «Украинского вестника», «Ради», «Літературно-наукового вісника», «Украинской жизни». З березня 1917 р. – голова Української національної ради в Петрограді, член ЦК УПСФ, комісар у справах України при Тимчасовому уряді. Наприкінці 1917 р. переїхав до Києва. За часів УД: заступник голови української делегації на переговорах з Радянською Росією, сенатор. У 1919 р. – голова Комісії біографічного словника при ВУАН. Помер 1923 р. в Києві[229]. Масон.

Отже, напрошується він сам собою. Міністри цього уряду – професіонали українського походження, з високим рівнем освіти та беззаперечним авторитетом, які мали тісні багаторічні зв'язки з великоросійським, особливо післяреволюційним політичним істеблішментом, вихідці з масонського та/або есефівського середовища. Якщо зовсім просто – це були люди, які в силу свого походження, належності до масонства, а також освіти, політичного минулого та роду професійних занять з симпатією ставилися до політиків країн Антанти та демократичної Росії і сприймалися ними. Таким чином, саме вони могли виступати гідними партнерами на можливих майбутніх переговорах щодо статусу УД в складі федеративної Росії. Саме такий статус – статус федеративної одиниці у складі Росії – був conditio sine qua non (тобто умовою, без якої позитивний результат не міг би за визначенням мати місце) можливого збереження України як державного утворення у складі майбутньої Росії.

Намагаючись скористатися новими можливостями, вже З листопада на залізничній станції Скороходово, розташованій між Харковом та Полтавою, Скоропадський зустрівся з керівником Дону Петром Красновим. Генерали підписали фактично союзницьку угоду, яка юридично зафіксувала прагнення сторін «виступити в справі утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде утворення Великої Росії» (підкреслено нами. – Д. Я.). Мотив такого свого кроку гетьман сформулював у реченні: «Я не приховую, що я хочу лише широко децентралізовану Росію, я бажаю, щоб жила Україна і українська національність, я бажаю, щоби в цьому найтіснішому союзі областей і держав Україна обіймала достойне місце і щоби всі ці області і держави злилися 6 в одному потужному організмі, названому Велика Росія, як рівні з рівним».[230]

Угода 3 листопада, з нашої точки зору, – чи не найкращий приклад дипломатичної та політичної мудрості тодішнього українського лідера. Адже єдиною силою, яка на той момент могла би погодитися на існування гетьманського режиму, була Антанта, яка державної незалежності України не визнавала ab ovo. Іншими словами, для Скоропадського така угода була єдиною можливістю зберегти бодай частину суверенітету в умовах, коли головні дійові особи світової політики не мали політичного інтересу