Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Далі Микола Прокопович навів слова прем'єра Лизогуба, який так пояснив необхідність відставки Ради Міністрів та формування нового уряду: «ввиду исключительных обстоятельств, переживаемых в настоящее время Украиной, кабинет… должен подать в отставку, дабы дать возможность Его Светлости пану Гетману сформировать новый кабинет сообразно изменившимся условиям, как внешнего, так и внутреннего положения Украинской Державы». Саме це гетьман і зробив, оголосивши 24 жовтня новий склад уряду:

Голова Ради Міністрів Лизогуб Ф. А.

Міністр фінансів Ржепецький А. К.

Міністр військовий та морський Рогоза О. Ф.

Міністр закордонних справ Дорошенко Д. І.

Міністр ісповідань Лотоцький О. Г.

Міністр праці Славинський М. А.

Міністр народної освіти та мистецтв Стебницький П. Я.

Міністр шляхів Бутенко Б. А. Міністр народного здоров'я

та лікування Любинський В. Ю.

Міністр продовольчих справ Гербель С. М.

Міністр внутрішніх справ Рейнбот В. Є.

Міністр юстиції В'язлов А. Г.

Міністр земельних справ Леонтович В. М.

Міністр торгу і промисловості Меринг С Ф.[220]

Подивимось на цей список уважніше.

Відразу впадає в очі, що із 9-ти підписантів відомого листа до гетьмана посади втратили семеро: Афанасьев, Василенко, Гутник, Завадський, Зеньківський, Колокольцев, Романов, а зберіг один – Ржепецький, теж член масонської ложі. Від попереднього кабінету в цьому залишилися також семеро: Бутенко, В'язлов, Гербель, Дорошенко, Лизогуб, Любинський, Ржепецький. Решта членів уряду – новачки. Це – Леонтович, Меринг, Лотоцький, Рейнбот, Рогоза, Славинський, Стебницький. Спробуємо розібратися: чому гетьман зупинив свій вибір саме на них?

В'язлов Андрій Григорович. Народився 1862 р. на Волині в селянській родині. Випускник юридичного факультету Київського університету Св. Володимира (за іншими даними – Варшавського). Мировий суддя в Звенигородському повіті Київської губернії. Член Товариства українських поступовців, конституційно-демократичної партії (з 1905 p.), Української партії соціалістів-федералістів. Депутат І Державної думи, член Української парламентської фракції. Відбув ув'язнення за політичну діяльність. По поверненні до Києва співробітничав із «Просвітою» та Товариством українських поступовців. В 1914—1917 pp. працював у Союзі міст Південно-Західного фронту. В 1917 р. – урядовий комісар Волині, 2 квітня обраний генеральним суддею УНР. За часів УД – начальник Головного управління з нагляду за місцями ув'язнення Міністерства юстиції, сенатор Адміністративного суду Державного сенату, міністр юстиції. В 1919 р. – голова Українського Червоного Хреста. Помер 16 жовтня 1919 р. у Кам'янці-Подільському від тифу. Масон.[221]

Гербель Сергій Миколайович. Народився у 1856 р. в сім'ї купця Санкт-Петербурзької губернії. Після закінчення Кременчуцького реального училища в 1877 р. поступив на військову службу. З 1886 р. – губернський гласний, почесний мировий суддя, член Херсонської училищної ради. У січні 1889 р. – член комітету Херсонського відділення Державного банку з видачі позик землевласникам. У 1900 р. – голова Херсонської губернської земської управи. Від жовтня 1901 р. – статський радник. В 1902 р. – харківський віце-губернатор. У 1903—1904 pp. – харківський губернатор. 1904—1912 pp. – начальник управління в справах місцевого господарства Міністерства внутрішніх справ, член Державної ради. Під час Першої світової війни – головноуповноважений з постачання продовольства російської армії. Від 29 травня 1918 р. – представник голови Ради Міністрів при Головному штабі австро-угорських військ в Одесі. Від 3 липня – міністр продовольства, брав участь у складанні проекту аграрної реформи. Підписав «Записку дев'яти». Від 14 листопада – голова Ради Міністрів, міністр земельних справ. Після падіння УД ув'язнений в Лук'янівській тюрмі. Звільнений в лютому 1919 p., виїхав до Одеси. З 1919 р. – головноуповноважений у харчових справах у Добровольчій армії. 1919 р. емігрував до Німеччини. Рік смерті невідомий.

Нагороди: Св. Анни III ст., Св. Володимира IV ст., Св. Станіслава II ст.[222]

Леонтович Володимир Миколайович. Народився 5 серпня 1866 р. на хуторі Оріхівщина Лубенського повіту Полтавської губернії в сім'ї вихідців з Франції. Брав активну участь у роботі земств. Член «Старої громади», Товариства українських поступовців. З 1906 р. – співвидавець першої щоденної української газети «Громадська думка» (згодом – «Рада», разом з В. Симиренком та Є. Чикаленком). У 1917 р. – член УЦР. Один із співавторів земельної реформи. З 1919 р. – на еміграції в Болгарії та Чехословаччині. Помер 1933 р. в Празі.[223]

Меринг Сергій Федорович (Фрідріхович). Роки народження та смерті невідомі. Син видатного київського лікаря Фрідріха Фрідріховича Меринга, який володів земельним маєтком у Києві, де розташовані сучасні вул. Банкова, Городецького, Заньковецької. Власник маєтку в Старих Прилуках, де йому належали цегляний завод, водяний млин та цукровий завод і ферма.[224]

Лотоцький Олександр Ігнатович (Гнатович). Народився 9 березня 1870 р. в м. Браниця Подільської губернії. Випускник Київської духовної академії (1896 р.). У 1900—1917 pp. працював у системі Державного контролю в Петербурзі та Києві. Член Товариства українських поступовців. Співзасновник видавництва «Вік», ініціатор видання повного варіанта «Кобзаря» та ухвали Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» (1910). В 1919—1920 pp. – посол УНР в Туреччині, згодом – міністр ісповідань, один з ініціаторів проголошення автокефалії Української православної церкви (1919). З 1920 р. – на еміграції. В 1927—1930 pp. – міністр внутрішніх справ уряду УНР в екзилі, в 1927—1930 pp. – засновник і директор Українського наукового інституту (Варшава)[225]. Масон.