Читати книгу - "Горохове чудо"

— Хто, хто встав?

— Я! — Вона держиться за бильце, очі як умиті. Тягнеться всім тілом.

Чапу-лапу — рипить паркет, гримить горщик, — все прокинулося. В дверях стоїть і дивиться на нас дядько Микола.

— Коля, а де твоя папка?

Він згадує, що в нього була папка, спотикаючись, летить на кухню. Та папка не порожня, в тій папці завжди щось є.

— Що ти мені приніс?

Він витягує з папки целофанову коробку. В ній дзеркальце, гребінець, щіточки — цілий туалет.

— Це мені?

— Тобі, Бузьковський…

Вона виривається з моїх рук, гасає боса по хаті, не знає, що їй робити з подарунком, куди його поставити.

— Я буду лялям коси чесати!

— І собі,— підказує дядько Микола.

Молоко я ще не спряжив. Я міг його давно спряжити. Не забув — хай вони посидять удвох.

— Вдягай мене, взувай мене! Давай молоко!

— Бузьковський, жди ладу, — дядько Микола, їй подобається ждати ладу.

— Поки татко спряжить молоко, спечемо перепічку? — дядько Микола наставляє незграбні руки.

Мала мчить, падає на його коліна, дається пекти перепічку.

— Печу, печу перепічку… — лясь долонями, лясь.

Він лоскоче їй груди, і вона заходиться.

Через мить вони вже співають: «Ти, дівчино, ти щаслива…» В дядька Миколи добрий голос. Він колись сам складав пісні.

Я на кухні, я не кваплюся: вони будуть довго сидіти, співаючи. Затягли «Марину», по-своєму:

Раптом їхні голоси втихають. Наспівалися. Мала примовкла. Набридла перепічка, спів… Дядько Микола щось розповідає.

— Про Бабая не треба — страшний.

— А я не про Бабая.

В білу каструлю наливається молоко.

— Жив собі на світі Красунь…

— Як він називався?

— Красунь. Був молодий, гарний і гордий.

— Як я?

Дядько Микола не хоче казати, що Красунь був ще гарніший, щоб не образити Воксанку. Він дипломатично обходить це запитання.

— В нього був чорний кучерявий чуб, високе чоло і карі очі.

Воксанці не подобаються ні гарні кучері, ні високе чоло, ні карі очі: вона біла.

— А що він робив?

Дядькові Миколі хочеться змалювати молодого Красуня, вродливого і сильного, але мусить слухатися малої.

— Він був студент.

— Я виросту і теж буду вчитися.

Але дядько Микола ніби не чує Воксанки. Він оповідає про Красуня, який хотів перевершити Сковороду. Той Красунь вчився на філософа. Дав собі такий зарік, що коли вивчиться, то весь світ стане перед ним на коліна.

Квапиться Красунь якось з бібліотеки, несе купу книжок, а йому назустріч дівчина — біла Білявина. Задивився він на неї, книжки бубух на землю. Дівчина була вихована: допомогла зібрати книжки. А в нього відібрало мову, і він не зміг їй подякувати.

З того дня забув Красунь про науку. Тягне його в парк. А біла Білявина там чекає. І подає йому свою руку, і веде за собою на Дніпро, на кручі, над якими сходять і не гаснуть зорі.

Згодом до Красуня вернулася мова, і він питається:

— Чи ти будеш моєю?

Біла Білявина відказує:

— Наздожени! — і помчала, залишила тільки вітер.

Красунь кинувся за нею, не роздумуючи. А перед ним звідкись на стежці виріс панок. У чорному капелюсі, в картатому піджаку, в таких же штанях, у наймодніших штиблетах. Став та й вимахує елегантно паличкою.

— Вітаю тебе, філософе, — і зняв капелюха.

Красунь щось буркнув і хотів обігнати панка, але той поклав йому на плече руку.

— Чи не соромно тобі, закоханому в науки, стрибати козлом по кручах?

— Пусти! — розсердився Красунь.

— Овва, яка моція! — пхикнув панок. — Ти її тепер все одно не наздоженеш. Її давно перейняв інший.

— Як?

— А так, як я тебе.

— Хто ви такий і чого вам від мене треба?!

— Не шарпайся.

— Ви чорт! Я вас знаю.

— Добре, що ти мене впізнав. Я твій опікун. Нам буде легше розмовляти. Ти хотів бути мудрим. Ти дав собі зарік, що весь світ стане перед тобою на коліна. А що з тобою сталося? Ти причумлений!

— То вона винна. Вона!

— Ти геть змізернів, з твоєї голови вивітрилося все, що ти знав. Хіба Білявина варта того?

— Я не можу всидіти на лекціях і ходити в бібліотеку.

Панок уже давно не держав Красуня за плече.

— Зречися Білявини заради мудрості! Ти впізнаєш найпотаємніше! — він говорив облесливо.

— Білявина мене дурила, втікала, щоб іншому попастися до рук, — замимрив Красунь.

— Отож-бо й воно, — підтакнув панок.

— Зрікаюся! — крикнув Красунь. — Заради мудрості!

І не стало панка — тільки свиснуло, наче хто кинув палицю. Красунь швидко почовгав у гуртожиток, щоб засісти за стоси книжок.

Його перестріла Білявина.

— Що ж ти наробив? — запитала, плачучи.

— А що?

— Я була твоєю душею, а ти зрікся її.

— Моя душа зі мною, а ти зумисне втікала від мене, щоб тебе інші наздогнали, мене випередивши.

— Самого себе не можна випередити, самого себе можна тільки спинити, — мовила Білявина. — Ти зупинив себе.

Вони