Читати книгу - "Слідами змови"

галереї урочисто виспівувала сурма. Королева схвально всміхалась, споглядаючи гру коміків.

У вузькому проході за лаштунками Бер-бедж наштовхнувся на Сомерса й пошепки вилаявся.

— Чого ти тут стовбичиш? Твій вихід ще нескоро.

Сомерс одійшов убік, тримаючи руку за пазухою камзола, а Бербедж подався до вбиральні, щоб одягнутися до наступної сцени.

Як тільки він зник зі сцени, Сомерс вернувся назад. Уявляю собі, як він вичікував у згортках завіси, знервовано облизуючи губи.

Тим часом Екстер промовляв до короля Франції:

Тож згляньтеся над бідолашним людом, Врятуйте їх від щелепів війни. Адже на вашу голову впадуть Потоки крові й матернього горя, Гіркі вдовині сльози, зойк дівчат, Що тужать за коханими й батьками.[25]

Надходив вирішальний мент.

Сцена скінчилася. Придворні французького короля заходили за лаштунки, проштовхуючись повз Сомерса, що щільно притулився до завіси. На сцені з'явився хор. Завідувач шумовими ефектами схилився над гарматою і дослухався до слів хору. Сомерс знову засунув руку за пазуху. Він теж чекав тієї самої репліки…

Ось вона. Враз гримнула гармата, і то так гучно, що навіть королева здригнулася й замиготіли свічки по всій залі. Але наступної миті всі вже дивилися на Бербеджа, що виступив на сцену — хоробрий принц в обладунку.

За мною, любі друзі! Гайда в вилом[26]

Ніхто нічого не помітив. Жоден глядач не побачив, як заколихалася завіса — то Джон Сомерс пручався в сталевих руках двох стражників. Заткнувши йому рота, вони винесли його до акторської кімнати, де ми з Кіт ніяк не могли відсапатися після скажених гонів.

Вистава тривала. Ніхто не знав, що найважливіша репліка лишилася без відповіді.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
ПІСЛЯ ВИСТАВИ

П'єса скінчилася.

Я сидів у вбиральні. Навколо мене гомоніли, перебираючись, актори. Бербеджа з Шекспіром викликали до королеви, що хотіла повіншувати їх з успішною виставою. Ще раніше одна з королівських фрейлін забрала кудись Кіт.

— Коли королева про все дізнається, вона схоче тебе бачити, — сказав їй Шекспір. — Тобі не можна йти в цьому вбранні.

— Чому?

— Удавати з себе хлопця перед її величністю? Та знаєш, як вона розгнівається, коли довідається, що ти дівчина?

— Гаразд, — сказала Кіт. У неї не було сили опиратися, і вона здалася на ласку фрейліни.

Схвильовані актори закидали мене запитаннями, і я ледве встигав відповідати на них, набиваючи собі рота їжею — з самісінького ранку в мене й ріски в роті не було.

Джона Сомерса відвели в іншу частину палацу. По сера Роберта послали гінця. Ми зробили своє діло. Тепер у мене було одне бажання — заснути. Але тут з'явився сер Джозеф Вільямс і почав палко вітати мене, щосили тиснучи мені руку.

— Причешися та ходім зі мною, — сказав він. — Тебе чекає королева.

Навряд чи я скидався на юного героя, коли шкандибав поряд з ним через палац. Коліна в мене тремтіли, і я ледве стояв на ногах після цілісінького дня в сідлі. Я був радий, коли ми нарешті підійшли до дверей, обабіч яких стояло двоє охоронців з алебардами.

В кімнаті було четверо: королева, сер Роберт Сесіль, сер Уолтер Ралей і дівчина, вбрана у полум'яного кольору спідницю й корсаж. Вона, очевидячки, була значна особа і улюблениця королеви, бо сиділа поруч неї.

— Пітер Браунріг, ваша величність! — сказав сер Джозеф.

Ставши навколішки, я приклав губи до висхлої старечої руки, що її мені простягла королева. На пожовклих вузлуватих пальцях була сила каблучок.

— Можеш узяти ослона, Пітере Браунрігу, — пролунав над моєю головою жвавий голос. — Воно-то юнакові не завадило б і постояти, особливо перед королевою, але я знаю, що ви з цією дівчиною доклали немало сили, щоб продовжити мені осоружного віку.

Тільки сівши на ослона, котрий мені хтось підставив, я збагнув, що юна красуня в полум'яному вбранні — Кіт. Я завмер приголомшений. Ніколи ще не бачив я її в такій осяйній красі, навіть на сцені у ролі Джульєти. Невже ця придворна дама — моя давня знайома Кіт? Дівчина, мабуть, зрозуміла, що діється в моїй душі, бо, коли королева обернулась і зашепотіла щось серові Уолтеру, вона підбадьорливо мені всміхнулася. Я побачив, як затанцювало в її очах полум'я свічок, і зрозумів, що вона та сама Кіт.

Потім ми розповіли про свої пригоди, що ви їх уже знаєте. Часом королева голосно вигукувала, а коли ми почали перелічувати імена змовників, вона сипала на кожного прокльони. Сер Джозеф ляснув себе по боках, коли я змальовував свою втечу з острова на Алсвотері — він, очевидячки, відтворював в уяві кожен мій крок на Гелвелін. Навіть сер Роберт порушив свою мовчанку і засміявся разом з усіма, коли. ми розповіли, як захопили в полон сера Філіпа.

— З ним поведуться так, як він на те заслужив, — похмуро зауважила королева. — А потім ви поскакали просто сюди?

— Скидається на те, що вони не скакали, а летіли, — сказав сер Уолтер.

— Добре, що вони не забарилися, — докинула королева й повернулася до Кіт: — А ви що собі думали, міс Безсоромнице? Не личить так поводитись молодій дівчині! Де це таке видано: перебратися на хлопця й гасати по всій країні на