Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— Ти думаєш? — гмикнув Інтар. — А якщо я там йому потрібен?

Ельфійка знизала плечима:

— Він старший і мудріший. Йому краще знати.

— Ну, оце вже ні! — хлопчисько обурився. — Він і до Айхама пускати мене не хотів!

— Але можливо, — обережно промовила не привчена сперечатися з людьми Теллі, — цього разу ти переоцінюєш себе?

— Ото ще! — пирхнув Інтар. Він був цілком упевнений: зараз найправильніше для нього — бути поруч із Соротом. А решта — нісенітниця!

Теллі розвела руками:

— Я не хотіла скривдити тебе. Мені ж бо теж невідомо, що там відбувається насправді.

— Ото ж бо й воно, — буркнув хлопчик. Але його зворушив винуватий погляд ельфійки, тож він додав: — Та гаразд, я не ображаюся! Чого вже там!

Незважаючи на цю маленьку суперечку, Інтар незабаром потоваришував із Теллі. Втім, на Ірту й Дайру йому теж скаржитися не доводилося: всі дівчата ставилися до хлопчиська й до його пса по-доброму, не дражнили, не завантажували непосильною роботою, не змушували голодувати. Навпаки, Дайру заштопала йому порвану сорочку, а Ірту купала Жучка в якомусь відварі, від котрого на псові передохла половина бліх. Їв Інтар разом із дівчатами, спав у комірчині під сходами, тож, загалом, жилося йому не так уже й погано.

Турбувало хлопчика одне: гроші. Якщо збирати по п'ять срібняків на місяць, то п’ятдесят золотих набереться років через вісім із хвостиком. А стільки чекати Інтар не збирався.

Ну що ж, залишалося одне: його справжнє ремесло.

Перший місяць Інтар сидів тихо, як мишка, — придивлявся. Але до кінця місяця, коли в Кхаабр прийшла прохолода й вечорами вже доводилося накидати куртку, хлопчик, якого часто посилали самого або зі служницями то на базар, то в дріб'язкові крамниці, то в інших справах, досить непогано встиг вивчити й вулиці, що прилягали до «Золотого Місяця», й звивисті ряди найближчого базару. Довідався він і про дні, в які найкраще було починати полювання. Звісно, на великий улов серед портового люду та мешканців прилеглих кварталів, які бували на базарі, розраховувати не доводилося, але Інтар все-таки сподівався за п'ять-шість місяців зібрати потрібну суму.

І вперше йому посміхнулася удача.

Ірту взяла його з собою на базар, аби було кому тягати кошика з покупками. Жучок причепився слідом. Поки Ірту вибирала овочі, Інтар помітив неподалік жінку з важким кошелем при поясі. Він був туго натоптаний — швидше за все, міддю, але спробувати було варто.

У юрбі дістатися непомітно до жінки було зовсім нескладно. А вже перерізувати шнурочок, на якому тримався кошіль, гостро заточеним краєм мідної монети, з якою хлопчик не розлучався, й зовсім виявилося просто: Інтар тільки кошик на землю поставив, для зручності.

Мить — і кошіль уже в руці, й він одразу нахилився, ніби поправити чобіт… Жучок прийняв здобич із рук і помчав у «Золотий Місяць»…

Інтар повернувся з базару й вибрав хвилинку, щоб заскочити в комірчину. Там і знайшов у куточку й пса, й кошіль. Похапцем перелічив гроші: чотири золоті й вісім срібняків різними монетами. Непогано для почину!

Гроші Інтар загорнув у стару сорочку й сховав у своїй сумці, при самім дні. А кошіль, коли поруч нікого не було, вкинув у вогнище на кухні. Згоріла полотняна торбинка миттю.

За два дні по тому, коли Дайру, сидячи на колінах у дужого міського стражника, теревенила та сміялася з ним, Інтар, підтираючи розлиту калюжу вина, зняв у чоловіка з пояса невеличку торбинку, яка приємно подзвякувала. Стражник нічого не помічав доти, поки не зібрався розплатитися, але на той час його гроші були надійно заховані.

Помішуючи на кухні кашу, Інтар чув лемент і лайку стражника, та тільки посміювався тихцем.

— Що там за крик? — запитав він у Ірту, котра ввійшла з тацею, повною брудних мисок.

— Та Усан із портової сторожі розкричався, — пересмикнула смаглявим плічком дівчина, — кошіль у нього поцупили.

— Ого? Тут, чи що?

— А хто його зна! — Ірту почала вивантажувати миски. — Я думаю, раніше, на базарі. Там, знаєш, такі… Підошви на ходу відріжуть — і не помітиш! Так що ти там теж ґав не лови.

— Ага, зрозумів, — слухняно кивнув хлопчик. — А цей Усан, він що робитиме тепер?

— Та додому піде… Хариз йому борг спише — все-таки варта.

«Ну, точнісінько, як у нас…» — подумав хлопчисько, який уже років зо два не надто любив стражників. І не пожалкував про свій вчинок.

Увечері він виявив, що в торбинці Усана було сім золотих — та ще й усі золотими монетами! Він утопив кошіль у відхожому місці й подякував Небу за везіння.

Уранці, за сніданком, дівчиська все обговорювали крадіжку. Здебільшого не через самі зниклі гроші, а згадуючи, як бушував Усан.

— Ох, він розлютився, — сміялася Ірту, — «Та я… Та в мене… Та хто посмів… Та спіймаю — в киплячій олії зварю»…

— Гонору багато, — коротко кинула Дайру. — Вічно він так: я, мовляв, найсильніший, найсміливіший, найщасливіший та найуміліший, гроза злодіїв, нічний кошмар розбійників: як побачать уві сні, так зо сміху й мруть, наче мухи. Набрид він мені…

— Але ти ж його не кидаєш, — зауважила Теллі.

— А він подарунки дорогі робить. Від свині хоча б сала шмат — і то користь! — засміялася Дайру, поблискуючи чорними очима.

— А мені здається, ти боїшся, — зауважила Ірту. — Усан — хлопець злопам'ятний. Може, він і тільки проти овець молодець, та овець у нашому місті ой як багато… Пам'ятаю, я чула, що його торговець один вилаяв при всьому народі, грабіжником обізвав. Нібито Усан із нього кошіль срібла вимагав за те, що той якийсь зіпсований крам як гарний продавав… Ну, торговець