Читати книгу - "У країні ягуарів"

Рибалка добродушно всміхається, обличчя його сяє від радості.

— Віднеси його назад дітям.

Мануель дістає з клітки пташку, я фотографую її, і щасливий рибалка квапливо несе свого улюбленця до човна.

— Сеньйоре! — звертається до мене Мануель. — Чи не хочете попливти на острів, що біля того берега? З нами будуть ще Мікуельсін і Бенедикто. Там завжди попадається щось на гачок.

У густих джунглях на острові я ще ніколи не бував.

— Гаразд, поїду! — одразу погоджуюсь і, не гаючи часу, повертаюся до хати по рушницю, рюкзак і фотоапарат.

Адже в джунглях можна натрапити на здобич. Дарма що я тільки-но повернувся із багатими трофеями з Купарі. Мисливець не може встояти проти такої спокуси.

Ми сідаємо в човен і швидко пливемо.

Розкішна природа острова розкривається перед нами, як тільки ми огинаємо гору на острові. Мальовничі зарослі очерету і водоростей милують око. З неймовірним галасом здіймаються вгору сотні диких водяних птахів.

— Мікуельсін і Бенедикто вже десь рибалять тут, — зауважує Мануель. — Зараз пошукаємо їх.

— Я краще вийду на берег ось там, де немає заростей очерету і осоки. Огляну острів.

Мануель, зрозумівши, що мене туди кличе запал мисливця, лише усміхається.

Незабаром човен причалює до берега.

— Коли повертатиметесь, вистріліть тричі в повітря, — радить мені Мануель.

— Добре! — відповідаю я з вдячністю. — Отже, сигнал — три постріли.

Мануель подався, розполохуючи хмари галасливих птахів, до другого берега острова, а я попрямував у хащі. Місцеві рибалки не люблять цього острова, бо він заріс важкопрохідними нетрями. Шлях перегороджують безліч повалених бурею дерев і трясовини.

Пробираюся гущавиною обережно. Іти важко. Жодної ознаки тварин. На землі бачу тільки темно-коричневе опале листя та силу-силенну мурашок. Мене огортає безмежна тиша і напівтемрява.

Раптом починає світлішати, і через кілька хвилин я опиняюся на березі затоки, що досить глибоко вдається в острів. У літню пору року це місце, мабуть, сухе, бо з води серед очерету стирчать кущі і дерева.

Я стою на узліссі в гущавині, милуюся краєвидом, коли це на осяяний сонцем берег вилазить з води величезний, триметровий кайман. Він поважно сопе, вмощуючись на сухому березі. Мабуть, після смачного сніданку вийшов погрітися на сонці.

Я дивлюсь на рушницю і думаю, що добре було б прикінчити цього могутнього хижака. А втім, почекаю — подивлюсь, що він робитиме.

Про всяк випадок вирішую сфотографувати його. Відстань до води не більше восьми кроків, а до каймана — чотири-п'ять. Я дуже обережно виймаю з рюкзака фотоапарат. Небезпека мені не загрожує, бо, якби навіть крокодил побачив мене, він утік би.

Наводжу об'єктив на плазуна, але навіть не встигаю натиснути на скобу, бо вода біля берега зненацька захвилювалась, і з води повільно виповзла величезна, завдовжки метрів шість анаконда. Це неабиякий екземпляр водяних полозів. Я аж прикипів на місці. Анаконда раптом звертає і погрозливо, повільно повзе до каймана. В її рухах відчувається обережність і хижість. Це повзе смерть для живої істоти. Я не раз уже чув ночами, як десь у воді відбувалася боротьба не на життя, а на смерть. Кайман і анаконда, ці д» з царі тропічних вод, — вічні, непримиренні вороги.

Анаконда завжди нападає на каймана. А кайман боїться полоза і втікає від нього. Цей крокодил те навіть не підозріває, що йому загрожує смертельна небезпека, Він ніжиться під сонячним промінням.

Доводилося мені спостерігати і боротьбу каймана та анаконди у воді. Кінчався двобій завжди тим, що противники йшли під воду. Але мені ніколи не щастило сфотографувати такої сцени. Тепер бій готується на суші. Яка точність у рухах анаконди. А кайман спокійно спить на сухих, теплих грудках глини.

Крізь об'єктив фотоапарата виразно видно каймана і могутню анаконду. Ось вона блискавично накидається на свою жертву. Я клацаю затвором, фотографуючи напад. Тепер хоч у барабан бий, противники не звернуть на це уваги. Крокодил спросоння відчайдушно захищається, а полоз люто нападає.

Переводжу плівку, щоб зробити другий знімок.

Панцир каймана аж гримить, коли плазун б'ється об суху глину. Чути сопіння, хрип. Анаконда обвиває шию каймана кільцем свого могутнього тіла.

Я знову фотографую. На лобі в мене виступає холодний піт. Жахливе видовище.

А боротьба триває. Змія вже обвила каймана трьома кільцями. Крокодил відчайдушно виривається, захищається, але велетень полоз все дужче й дужче стискає його. Тріщить панцир каймана, ламається, мов черепашка під каблуком черевика.

По спині в мене пробігає мороз на думку, що анаконда могла напасти на мене вночі в гамаку, коли я подорожував на Купарі. Адже сила людини в порівнянні з силою такої тварини — ніщо.

Досі я вважав вигадкою розповідь місцевих кабоклу про те, що анаконда зжерла одного разу подружжя кабоклу, яке спало на березі Амазонки. Ненажерлива змія, проковтнувши чоловіка, не могла проковтнути ще й жінку, і тому жіночі ноги стирчали з рота полоза. Рибалки, вийшовши вдосвіта рибалити, помітили анаконду, яка з важким тягарем не могла доповзти до води, і прикінчили її стрілами. Розрізали анаконду, витягли людей і поховали їх.

Я згадую цю пригоду, і тепер вона здається цілком правдоподібною.

Боротьба не стихає. Раптом кайман з такою силою клацнув зубами, що, якби тіло анаконди попало в його пащу, боротьба швидко скінчилася б. Але змія обережна. Вона щільніше обвиває каймана і ще дужче стискає його. Короткі пазури крокодила ніяк не можуть вчепитися в анаконду. Хрип каймана свідчить про страшні муки.

Зігнутий дугою хвіст анаконди лежить на землі.

Нарешті кайманові приходить кінець.

Анаконда, ніби перевіряючи, чи кайман здох, перекидає його на спину. Потім попускає кільця. В об'єктиві видно двох хижаків: мертвого каймана і живу анаконду. Я ще раз фотографую їх.

Тепер слово за мною. Драму, що відбулася на березі, закінчить постріл рушниці.

Тихенько кладу на опале листя фотоапарат, піднімаю рушницю і