Читати книгу - "Агатангел"

взаємовідношення провінції та центру. Центр української культури, її майбутній потенціал міститься у географічно периферійному Тигирині, а географічно центральні території все більше провінціалізуються, яскравим свідченням чого є деградація столичних пострадянських еліт та стягнення інтелектуального потенціалу до столиці. Сьогодні мені важко збагнути власну самовпевненість на початку роботи, коли я погодилася на таку тему, вважаючи, що цілком здатна фахово орієнтуватися у кількох настільки різних наукових галузях, але це лише зайвий раз демонструє моє тодішнє невігластво. Три роки праці над базовими текстами сучасних мистецтвознавців, літературознавців, музикознавців, культурологів, політологів та істориків ідеї привели мене до невтішного для мого наукового керівника висновку. Всі мої дотеперішні намагання аналізувати і робити узагальнення зараз видаються мені суцільною профанацією. І не лише тому, що я абсолютно точно усвідомлюю, що не здатна здійснити такий амбітний аналіз, принаймні на теперішньому етапі. Аби досягнути необхідного рівня теоретичної підготовки, мені знадобиться не менше десяти років, за цей час мене встигнуть сім разів викреслити зі списків аспірантів, наукових асистентів і всіх решта списків, жоден науковий керівник не погодиться так довго опікуватися роботою, за цей час кілька разів поміняються стандарти вимог оформлення дисертацій, і виявиться, що два із трьох написаних мною розділів зайві, або навпаки, бракує ще тридцяти трьох, я вже не кажу про те, що ідея інтердисциплінарності може давно вийти з моди і наука повернеться до класичного стандарту вузьких фахівців. Принаймні у Тигирині точно, тут наукова мода міняється дуже часто. Але найгірше не це і навіть не моя нездатність без помилок оформити примітки, покажчики та список використаної літератури, як і не моя відраза до механічної праці, якої у писанні академічних текстів не бракує. Після теледодатку мене важко здивувати механічною працею. Найгірше в усьому цьому те, що я втратила віру у слушність теорії пана Світила В.І., яку підтримує все середовище тигиринської інтелігенції. Якщо раніше причини міграції інтелектуалів та митців із Тигирина до столиці здавалися мені аксіомою, що не потребує доведення, і водночас свідчили про деградацію столичних еліт, які потребують «свіжої крові», то тепер я вже не можу просто ігнорувати тезу противників цієї ідеї, які вважають, що все відбувається якраз навпаки, і з Тигирина їдуть найталановитіші через те, що місцеве середовище швидко провінціалізується. Тепер мені видається, що причини цієї міграції все ж таки слід вважати теоремою, яка потребує доведення. Але як її довести і на чию користь, я наразі не знаю.

Можливо, мої сумніви тимчасові і справді більше пов’язані з віковими та особистими проблемами, ніж зі зміною системи цінностей та пріоритетів, тому потрібно дистанціюватися від теми – і все минеться, принаймні я на це дуже сподіваюся.

– Ну і спека в тебе, – Сніжана швиденько роздягнулась і побігла на кухню, на ходу припалюючи цигарку. Я не вимикала духовку й обігрівач із учорашнього вечора, внаслідок чого квартира нагадувала парникову теплицю, майже позбавлену кисню. Я вже другий тиждень ходила на роботу застуджена, тому після холодної вулиці і слабо опалюваного офісу такий клімат дуже мені підходив.

– Ми з тобою ще багато чого не знаємо про нашого містера Арнольда. Виявляється, коли ти його о восьмій вечора здавала на руки покоївці, він зовсім не йшов спати, як розповідав тобі про це вранці, а вів бурхливе нічне життя. І супроводжував його в цьому вгадай хто? Маргаритко. Бармен розповів мені, що вони за вечір просадили в «Моцарті» 500 гривень. Я сказала Міші (так вона називала Михайла Івановича), нехай ще раз допитає Маргаритка. Потім – Фіалко, теж мені божа кульбабка (Сніжана намагається уникати русизмів у своєму мовленні). Під час святкування в «Інтерекстрімі», коли ти вже поїхала, Фіалко і Арнольд кудись виходили разом, і не було їх близько півгодини. Це з’ясувалося випадково. Що вони могли робити так довго разом? Вони ж незнайомі, а Фіалко майже не знає англійської. Після цього Арнольд співав з мікрофоном якусь народну голландську пісню, а музиканти йому підігравали. Було страшенно смішно, у нього майже немає слуху, а голос богатирський. І ще, дивися, покоївка знайшла в Арнольда в номері цей папірець.

Сніжана показала мені пожмаканий листок із блокнота, на якому було написано

Fialkо – 300.

Margarytko – 250.

– Можливо, це гроші, які вони позичили в Арнольда і не встигли віддати, а тепер бояться в цьому зізнатися. І я їх розумію, бо це кидає на них підозру. – Сніжана струсила попіл у вазонок на підвіконні, в черговий раз забувши, що я просила її не робити цього. Я змовчала, щоб не перебивати, а кмітливий Агатангел відразу ж випорпав попіл із вазонка і зібрав його спершу на шматочок паперу, а потім висипав до смітника.

– Але це аж ніяк не пояснює причини викрадення. Надто мізерні суми, – сказала я.

– Згодна. Напевно, ці цифри означають щось інше.

– Що?

– Наприклад, гроші, які Гомосапієнс витрачав за вечір у «Моцарті» з кожним із них, – припустила Сніжана. – Або йдеться взагалі не про гроші.

– І ти думаєш, це якось пов’язано з тим, що Маргаритко не прийшов на святкування?

– Казав, що захворів, але я йому не вірю.

Я уявила собі, як вічно застуджений пан Маргаритко, якому було складно підвищити голос навіть на редакційну кицьку Касю, котра заступала йому монітор, звісивши хвоста вниз, на екран, або на іншу редакційну кицьку Тасю, яка любила спати на клавіатурі його комп’ютера, вбиває містера Арнольда за позичені 250 гривень, доларів, євро чи якоїсь іншої валюти. А допомагає йому пан Фіалко. Хотіла б я подивитися на цей поєдинок.

Я нічого не сказала Сніжані, але версія, здається, не дуже правдоподібна. Хоча подумати над цим варто.

Того вечора, коли Арнольда і Маргаритка бачили разом у «Моцарті», я також не пішла додому, відвівши голландця до готелю. У мене була призначена зустріч із Теобальдом, який просив відредагувати його реферат. Теобальд завжди запрошує мене в «Моцарт», найдорожчу тигиринську кнайпу, бо тільки там готують справжнє капучіно, яке він дуже любить. У нас є навіть улюблений столик, який Теобальд завжди резервує наперед. З цього місця видно всіх, зате нас із Теобальдом практично неможливо побачити з інших місць. Нам подобається сидіти і спостерігати за присутніми.

Ми з Теобальдом бачили, як до кнайпи увійшли містер Арнольд, пан Маргаритко, пан Фіалко, Соломон Айвазовські, Панько Овочевий і наш Інвестор. Просиділи вони недовго, пили коньяк, пан Маргаритко перекладав. Очевидно, їм вдалося домовитися про все, бо виглядали вони задоволеними, і в кінці вечора Панько Овочевий передав містерові Арнольдові конверт. Можливо, це був навіть той самий конверт,