Читати книгу - "Вокс"

Узяти хоча б Ватага Титуґґа.

Бурштинотоп пригадав свою першу зустріч із тим старим підступним молотоголовим зарізякою. Звів його з ним діловий Бурштинотопів партнер Емуель Піноротько з Ливарної галявини. Емуель був Бурштинотоповим агентом у Темно-лісі — і то доволі заповзятливим.

«Познайомся з Титуґґом, — усміхнувся Піноротько. — Він уособлює в Нижньому місті Гоблінівські сельбища, і як на мене, може тобі стати у великій пригоді».

Бурштинотоп ковзнув поглядом по вкритому бойовими рубцями Титуґґовому обличчі, вухах, понівечених від мечів, руках, помережених татуюванням, бойовому спорядженні з численними прим’ятинами від ударів. Хоч куди козак!

Зайве казати, що всупереч Бурштинотоповим сподіванкам усунення бібліотекарів не розв’язало всіх проблем. Правду кажучи, навіть без книжників нижньоміщани потрапляли довести до божевілля своєю незгідливістю — а тим часом Сторожі вимагали негайного спорудження Санктафракського лісу. Робітники страйкували, вимагали платні і нищили знаряддя. Будівництво опинилося під загрозою.

Вокс, здавалося, дивився на все крізь пальці. Він був поглинутий своїми схемами та кресленнями і нетямився від щастя, закінчуючи новий великий дорожній проект. А втілювати Воксові плани в життя зазвичай доводилося Бурштинотопові. Вихід лишався тільки один…

По вутлій спині Бурштинотоповійперебіг легенький дріж.

— Рабська сила, — прошепотів він.

Нижньоміщани і гадки не мали працювати доброхіть, отож лишалося одне: вдатися до примусу. Вони вже й так розопсіли за цей час. Бурштинотоп постановив обернути їх на рабів. Але тут не обійтися без наглядачів. Без цілої армії наглядачів.

«У мене знайдеться така армія, — відказав тоді Титуґґ, — там, у Гоблінівських краях. Ваше кодло чубаїв та патлаїв у підметки їй не годиться. Це чудово вишколені молотого-ловці та бувалі в бувальцях плескатоголовці. Але попереджую вас, добродію, пане Найвищий раднику, — додав він похмуро, — дешево нас не купиш».

«О, грошей стане на вас усіх, — засміявся Бурштинотоп. — тільки приведіть своє військо до Нижнього, і обіцяю: не пожадую. Погуляєте на славу».

Кілька наступних тижнів Великою дорогою, по двоє, по троє, прибували молотоголові та плескатоголові гобліни. У перевдязі бляхарів, кравців, звіроловів, крамарів та купців усіх мастей. За цей весь час сорокухи так нічого й не запідозрили. Радник-духоблуд мав вести лік прибульцям і розміщати їх у Нижньому місті. Невдовзі величезне військо гоблінів розпорошилося по всіх закутах — і зачаїлося, дожидаючи, коли Ватаг Титуґґ за Бурштинотоповим сигналом подасть команду до наступу.

Духоблуд аж загойдався в кріслі від тих спогадів і затер кощаві руки. Кривавий тиждень! Сім днів поспіль найманці нишпорили по всьому Нижньому місту, виловлюючи городян. Старих і немічних, незугарних працювати вбивали на місці. Решту обертали на рабів. Та перш ніж погнати невільників на будівництво Санктафракського лісу, їх ще приневолили копати величезні братські могили…

Бурштинотоп позіхнув.

— Мета і засоби, — пробуркотів духоблуд, покусуючи ніготь, обгризений більше за інші. Він осміхнувся собі у вуса. Вокс був щасливий, що все так оберталося. А він, Бурштинотоп, заробив на цьому купу грошей!

А все ж…

Усе те саме «а все ж»! Духоблуд перестав погойдуватися і безживно опустив руки на коліна. Клята Титуґґова скнарість!.. Бурштинотоп мав би завважити захланність у гоблінівському ватагові ще при першій зустрічі! Вона звела все нанівець. Замість удовольнитися дільбою прибутків від мануфактур та ливарень і забезпечувати робочою силою Санктафракський ліс, Ватаг Титуґґ вирішив накласти руки на все.

Він просто усунув Вокса з Бурштинотопом від усіх справ, далі загарбав Ліс і став одноосібним правителем Нижнього міста. Ходили чутки, — Бурштинотоп сам їх чув, — що Титуґґ жадав запопасти Воксового посадового ланцюга і проголосити себе Найвищим Академіком.

Оце так пиха! обурювався подумки духоблуд. Неотесаний молотоголовець із Гоблінівських сельбищ — Найвищий Академік! Суще божевілля! Проте знав духоблуд і те, що Титуґґ не вгамується, поки не зведе їх із Воксом зі світу. Бурштинотоп похитав головою. Ота парочка найманих гоблінів підкралася недозволенно близько…

Отак вони й докотилися до теперішнього життя. Вокс став в’язнем Палацу статуй, маючи під рукою жменьку вірних слуг для догляду за собою і вбезпечившись від гоблінів мудрованою мережею пасток та ловецьких ям. Може, отруйницю Естеру, до нестями закохану в свого патрона, чи с тарого Худайла, дурного, але відданого, це і влаштовувало — але не Бурштинотопа. Він мав статки, полишені на Емуеля Піноротька на Ливарній галявині, але шляхи до них тепер відтяті.

Із Воксом було покінчено. З Нижнім містом також. Давно вже пора було подбати про себе.

Тут до покою впала Вогнецвітка: в одній руці — парка шклянка трав’яного чаю, у другій — тарілка з вафельними бісквітами. Нянька поставила шклянку з тарілкою на високий вузенький столик і розвернула до нього летючий Бур-штинотопів фотель.

— Ось, — озвалася вона. — Трав’яний чай і трохи ласощів. Але спершу ти повинен стати слухняним хлопчиком і зажити своїх особливих ліків. — Вона добула з фартуха невеличку шкляну пляшечку, відкоркувала її і націдила повну ложку темно-червоної рідини. Поклавши зілля назад у фартух, підійшла до духоблуда і прощебетала: — Роззяв рота!

«Вогнецвітко, я думаю інакше, — прошила няньці мозок крижана Бурштинотопова думка. — Голова моя має бути ясна. Сьогодні жодних особливих ліків. Затямила?»

— Бурштинчику, коханий мій, — запротестувала нянька. — Облиш, ти ж знаєш, я не люблю, коли ти…

«Затямила, Вогнецвітко? — духоблуд прищулив очі, вусики біля кутиків його тонкого рота затремтіли. — Зітру в твоїй голові все, чим вона напхана. Спорожню твій мозок… дочиста…»

Вогнецвітка впустила ложку і, голосячи, впала навколішки.

«Дай мені ліки, — Вогнецвітка чула, як мароблудова думка морозить їй мозок. Вона простягла пляшечку, і сухенька, тонка рука хапливо її взяла. — Тепер запакуй решту моїх пляшечок — тільки обережно. А тоді відвези мене до Худайла. Я дам йому останнє маленьке доручення». Він зирнув на пляшечку з ліками у себе в руці й похмуро засміявся.

Нянька тупо кивнула здоровою, як казан, головою.

— Знаменито! — усміхнувся Бурштинотоп. — І ще, Вогнецвітко, любонько… — Нянька завмерла — її очі були порожні й холодні. — Поквапся, час наглить.