Читати книгу - "Задуха"

Мене запитують:

— А що тут написано, у щоденнику?

Я підсуваю до себе гамбургер. Відкриваю пляшечку з кетчупом. Щоб жити, треба їсти. Але я не можу. Я під зав’язку напханий лайном.

Там по-італійськи, говорю я.

Хтось із поліцейських слідчих говорить:

— А що там за малюнки? Ніби як карти?

Найсмішніше — що я зовсім забув. Про ці карти. Я малював їх дитиною. Коли був маленьким. Противним і гидким хлопчиськом. Розумієте, мама мені говорила, що я можу переробити весь світ. Створити його заново. Що мені зовсім не обов’язково приймати світ таким, який він для всіх. Що я можу зробити його таким, яким мені хочеться, щоб він був.

Вона вже тоді була божевільною.

І я їй вірив.

Я кладу в рот кришечку від пляшечки з кетчупом і ковтаю.

Наступної секунди мої ноги спонтанно смикаються, і стілець падає з-під мене, але я встигаю встати. Я хапаюся руками за горло. Я дивлюся в стелю, очі в мене закотилися. Нижня щелепа висунута вперед — далі нема куди.

Поліцейські слідчі вже підхопилися зі своїх стільців.

Мені нічим дихати, вени на шиї надулися. Обличчя наливається кров'ю. На лобі виступає піт. На спині на сорочці розпливається пляма поту. Я стискаю шию руками.

Оскільки я не можу нікого спасти, значить, я і себе не врятую.

Бо тепер я — сирота. Я безробітний. Мене ніхто не любить. Тому що я однаково помираю, судячи з болю в животі. Помираю зсередини.

Тому що завжди потрібно планувати відступ.

Намічати шляхи для втечі.

Тому що варто лиш раз переступити яку-небудь межу, і тобі неодмінно захочеться повторити.

Тому що не можна втекти від постійної втечі. Самообман. Прагнення завжди уникати конфліктів. Ідіотські способи згаяти час, аби тільки не думати про головне. Мастурбація. Телевізор. Цілковите заперечення.

Поліцейський, який гортав мамин щоденник, підводить очі й каже:

— Спокійно. Це як у його жовтому блокноті. Там усе написано. Він прикидається.

Вони просто стоять і дивляться.

Я стискаю руками горло. Я не можу дихати.

Дурний маленький хлопчик із казки, який кричав: «Вовки! Вовки!» — і ось докричався.

Як та жінка, задушена шоколадом. Та, яка мені не мама.

Я вже й не пам'ятаю, коли я почувався так спокійно. Не сумно. Не радісно. Не у збудженні. Мозок відключається. Кора головного мозку. Мозочок. Ось де корінь моєї проблеми.

Я спрощую себе.

Десь між журбою та радістю.

Адже у губок завжди все прекрасно.

Розділ сорок сьомий

Під'їхав шкільний автобус. Дурний маленький хлопчик заходить усередину. Його названа мама махає йому рукою. Він — єдиний пасажир. Автобус мчить повз школу на швидкості шістдесят миль за годину. За кермом — мама.

Це було, коли мама повернулася за ним востаннє.

Вона сидить за величезним кермом, дивиться на хлопчика в дзеркало заднього огляду й каже:

— Хто б міг подумати, що це так просто — взяти напрокат автобус.

Вона вирулює на з'їзд на шосе й каже:

— Таким чином, у нас є шість годин, поки автобусна компанія не заявить про крадіжку.

Автобус виїжджає на шосе, і хвилин через десять, коли місто закінчується й починається передмістя, мама говорить хлопчику, щоб він сів спереду поряд із нею. Вона дістає з сумки червоний щоденник і виймає звідтіля складену карту.

Стріпує її, розгортає на кермі, а вільною рукою опускає скло у себе у вікні. Притримує кермо коліном. Дивиться на карту, потім — на дорогу. Потім — знову на карту.

Потім жмакає карту і жбурляє у вікно.

А дурний маленький хлопчик просто сидить і дивиться.

Вона говорить: візьми червоний щоденник.

Він оддає його їй, але вона каже:

— Ні. Розкрий на чистій сторінці. — Вона говорить, щоб він дістав ручку з бардачка. І швидше, тому що вони вже під'їжджають до ріки.

Уздовж шосе — будинки, ферми, дерева.

Потім вони виїжджають на міст через ріку.

— Швидше, — каже мама. — Намалюй ріку.

Немовби він тільки зараз виявив її, цю ріку. Немовби він тільки зараз відкрив цей світ. Вона говорить: рисуй нову карту, свою. Це буде твій світ. Тільки твій.

— Я не хочу, щоб ти приймав світ таким, як він є, — каже вона.

Вона мовить:

— Я хочу, щоб ти сотворив його заново. Щоб коли-небудь у тебе вийшло створити свій світ. Свою власну реальність. Яка житиме за твоїми законами. Я постараюся тебе навчити.

Вона говорить йому: нарисуй ріку. Нарисуй ріку і гори, які попереду. І назви їх. Тільки придумай свої слова — не ті, які вже є, а зовсім-зовсім нові, ще не зужиті й не перевантажені прихованим змістом.

Придумай свої слова.

Створи свої символи.

Маленький хлопчик замислився. Він сидить, гризе ручку; потім нахиляється над зошитом, розкритим у нього на колінах, і рисує. І ріку, і гори.

А потім хлопчик виріс і все забув. Він би, напевно, ніколи й не згадав про ці карти, якби їх не знайшли поліцейські. Але він усе-таки згадав, що колись вінце зробив; що колись він ще вмів.

А тоді, на дорозі, мама поглянула на карту в дзеркало заднього огляду і сказала:

— Чудово. — Вона поглянула на годинник і додала газу, й вони поїхали ще швидше. — А тепер напиши, як вони називаються. Ріка й гори на нашій новій карті. Та приготуйся: тобі ще стільки всього належить назвати.

Вона сказала:

— Тому що у світі лишився тільки один незайнятий простір — сфера нематеріального. Ідеї, історії, мистецтво, музика.

Вона сказала:

— Тому що твої фантазії — це найкраще, що тільки може бути.

Вона сказала:

— Тому що я не завжди буду поруч із тобою.

Але вся річ у тім, що дурний маленький хлопчик боявся відповідальності — за себе, за свій світ. І він уже думав про те, що скоро вони зупиняться, щоб попоїсти, і там, у ресторані, він учинить істерику, щоб маму заарештували й одвезли в тюрму, і, можливо, якщо йому пощастить, вона більше вже ніколи за ним не повернеться. Тому що йому набридла небезпека та пригоди, і його дуже навіть улаштовувало його дурне, нудне, звичайнісіньке життя — без мами.

Уже тоді він обирав між мамою і надійністю, безпекою і впевненістю в завтрашнім дні.

Притримуючи кермо коліном, мама поклала руки йому на плечі й запитала:

— Чого ти хочеш на обід?

І дурний маленький хлопчик сказав