Читати книгу - "Задуха"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Жінка мовить:
— Я так і думала. Тільки психічно ненормальному спаде на думку зґвалтувати дев'яносторічну бабусю.
Я кривлюсь і кажу:
— Ну, тільки якщо зовсім уже ненормальному. Та й то — навряд.
І вона мовить:
— Ви що хочете сказати?! Що моя мама неприваблива?!
Мужчина защіпає наручник у мене на руці. Потім бере мене за плече, розвертає спиною до себе і надіває наручник на другу руку. Він каже:
— Ходімо у відділення й там розберемося.
На очах в усіх невдах із колонії Дансборо, на очах у клінічних нарків і калічних курчат, на очах у дітлахів, які думають, буцім вони здобувають освіту, на очах у високошановного Чарлі, лорда-губернатора, — мене заарештовано. Тепер я, наче Денні в колодках, тільки по-справжньому.
І мені хочеться крикнути їм усім: ви нічим од мене не відрізняєтесь.
Тут ми всі заарештовані.
Розділ сорок п'ятий
За кілька хвилин до того, як я востаннє вийшов із лікарні Святого Антонія, за кілька хвилин до того, як я звідти втік, Пейдж спробувала пояснити.
Вона дійсно лікар. Вона говорила дуже швидко, і виходила якась каша зі слів, які заважали одне одному. Так, вона лікар. І так — вона тут пацієнтка. Вона говорила дуже швидко, клацаючи кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається. Вона лікар. Займалася генетикою. І сюди її помістили тому, що вона сказала їм правду. Вона не хотіла зробити мені боляче. Її губи, як і раніше, були темними від шоколаду. Вона просто намагалася виконувати свою роботу.
Там, у коридорі, перед тим, як попрощатися вже назавжди, Пейдж потягла мене за рукав і розвернула обличчям до себе. Вона сказала:
— Повір мені, будь ласка.
Її очі були розкриті так широко, що зверху та знизу райдужної оболонки було видно білки. Завжди акуратний пучок волосся в неї на потилиці тепер розтріпався.
Вона лікар, говорила Пейдж. Займалася генетикою. Вона — з майбутнього. Із 2556 року. Вона перенеслася в наш час, аби завагітніти від типового мужчини нашого історичного періоду. Вона говорила, їм були потрібні генетичні зразки. Це могло б допомогти при розробці ліків од якоїсь смертельної чуми. 2556 року. Подорож назад у часі була аж ніяк не дешевою. Це приблизно те ж саме, що космічні польоти для людей вашого часу, говорила Пейдж. Ризик був дуже великим, і якщо вона не повернеться назад вагітною, з непошкодженим генетичним матеріалом в утробі, всі подальші експерименти в галузі подорожі в часі будуть заморожені на невизначений строк.
Виходить, що типовий мужчина нашого історичного періоду — це я. В костюмі 1734 року, зігнутий ледве не навпіл від болю в заблокованому кишечнику, я — типовий мужчина нашого часу.
Померти й не встати.
— Я розповіла всю правду про себе, але мене замкнули тут, — каже вона. — І ти був єдиний із доступних репродуктивних мужчин.
Ага, говорю, тепер мені все ясно. І якось одразу на душі полегшало.
Вона говорить, що сьогодні її заберуть назад у 2556 рік. Більше ми з нею ніколи не побачимось, і вона хоче сказати мені «дякую».
— Дуже дякую тобі, — сказала вона. — І я дійсно тебе люблю.
І там, у коридорі, залитому сонячним світлом, я дістав тонкий чорний фломастер із нагрудної кишені халата Пейдж.
Вона стояла напроти вікна, і її тінь лежала на білій стіні. Востаннє. Я став біля стіни й заходився обводити тінь по контуру.
І Пейдж Маршалл запитала:
— Навіщо?
Саме так і виникло мистецтво.
І я сказав:
— Просто. Про всяк випадок. А то раптом ти і справді зникнеш.
Розділ сорок шостий
Майже в усіх реабілітаційних програмах, розрахованих на дванадцять ступенів, четвертим пунктом стоїть завдання описати своє життя. В усіх подробицях. Кожний зрив, кожну помилку, кожне паскудство, яке ти вчинив, — треба все це записувати. Повний опис твоїх гріхів. Таким чином, ти їх мовби усвідомлюєш. Для себе. І потім начебто більше не повторюєш. Принаймні намагаєшся не повторити. Такі програми існують для алкоголіків, наркоманів, ненажер і людей, які страждають на секс-залежність.
Таким чином, у вас завжди є можливість повернутися в минуле — до найгірших моментів із вашого життя.
Але навіть той, хто добре пам'ятає минуле, не завжди застрахований від повторення своїх помилок.
У моєму жовтому блокноті — там усе про мене. Речовий доказ. Про Пейдж, Денні та Бет. Про Ніко, Лізу й Таню. Слідчі читають мої одкровення, сидячи проти мене за великим столом, у замкненій звуконепроникній кімнаті. Одна стіна — суціль дзеркальна. За дзеркалом, напевно, встановлено відеокамеру.
Мене запитують: чого я досяг, зізнаючись у чужих злочинах?
Мене запитують: яка мета?
Я говорю: завершити минуле. Здійснити його до кінця.
Усю ніч поліцейські слідчі читають мої одкровення й задають мені запитання.
Сестра Фламінго. Лікар Блейз. «Вальс Голубого Дунаю».
Що це означає?
Я не знаю, що тепер означає те чи інше. Це просто слова, які ми говоримо, коли не можемо сказати всю правду.
Поліцейські запитують у мене, чи відомо мені, де перебуває в даний момент пацієнт Пейдж Маршалл. Їм необхідно її допитати у справі про смерть — здогадно від задухи — пацієнтки на ім’я Іда Манчіні. Здогадно моєї мами.
Міс Маршалл зникла таємниче вчора ввечері. Із лікарняної палати, замкненої на ключ. Це була не втеча. Не насильницьке викрадення. Вона просто зникла — і все.
І ніхто нічого не бачив.
У неї була нав’язлива ідея, говорять мені в поліції, що вона — лікар у лікарні Святого Антонія. І персонал їй підігравав — жартома. Їй дозволили носити старий халат. Аби не хвилювати її зайвий раз.
У лікарні всі говорять, що ми з Пейдж Маршалл дуже тісно спілкувались.
— Ну, не те щоб дуже тісно, — кажу я. — Тобто ми з нею, звичайно, спілкувались, але я нічого про неї не знав.
Поліцейські зауважують, що медсестри в лікарні, схоже, не виявляють до мене симпатії.
Дивись також: Клер, дипломована медсестра.
Дивись також: Перл, сертифікат Асоціації медичних сестер Каліфорнії.
Дивись також: колонія Дансборо.
Дивись також: сексоголіки у групі.
Я не запитую, чи не спало їм на думку пошукати Пейдж Маршалл у 2556 році.
Я дістаю з кишені монетку десять центів, крадькома кладу її до рота й ковтаю. Проходить нормально.
Порпаюсь у кишенях. Скріпка для паперів. Також проходить нормально.
Поки поліцейські слідчі гортають мамин щоденник, я роззираюся в пошуках чого-небудь громіздкого. Чого-небудь, що не пройде в горло.
Я стільки років задихався майже до смерті. Так що тепер ніяких труднощів не має бути.
У двері стукають,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Задуха», після закриття браузера.