Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

— Цікавий виступ. Чесно! Колись, як будеш писати мемуари, згадай, що Роман Ружин першим розпізнав у тобі талант.

Хочу сказати йому щось дошкульне, але не можу. А за що, власне кажучи, йому дошкуляти? За те, що я… Це ж я… Я! Не витримую, падаю йому на груди і плачу. Знову чую, як б’ється його серце, вдихаю запах його тіла, що пробивається крізь терпкий аромат чоловічого дезодоранту. Що я роблю? Боже, що я роблю?! Я ж обіцяла татові! Я ж мала давно забути! Я ж…

Роман притискає мене до себе, гладить по голові. Волосся передає свої ощасливлені імпульси серцю, серце тріпоче, ледь не вискакує з грудей, але сльози не перестають литися на Романову сорочку. Чую, як повз нас проходять люди, як вони говорять про конференцію, а тоді ніби спотикаються — стишують голоси чи й замовкають, мабуть, помічають нас і намагаються обійти.

Він не допитується, куди я тоді зникла, де була стільки часу, чому не приїхала, як ми домовлялися, і навіть не відповіла на його листи. Я вдячна йому за це. Якби Роман заповзявся з’ясовувати стосунки і докопуватися, що й чому, — могла б просто розвернутися та піти. Бо що маю сказати? Що саме в той день, коли вже готова була їхати, потрапила в дурку? Що майже п’ять місяців сиділа в камері-одиночці в татовому княжому палаці? Що тільки перед Новим роком Варвара Петрівна віддала мені його листи, на які вже не було сенсу відповідати? Що після татових слів про якусь страшну спадкову хворобу поринула в затяжний ступор? Що мені було суворо наказано забути і навіть не згадувати його? Що за час перебування в палаті я чимало забула, але його — ні, його я ні на мить не забувала і не переставала любити? Що не могла не думати про нього? Що…

Гостей запрошено до інститутської їдальні. Але ми з Романом ідемо у ресторанчик, де колись святкували моє вісімнадцятиріччя. Лютий намагається компенсувати морозяну велич зими, якої вона була позбавлена в січні. Під ногами голосно порипує сніг. Просто перед нами на тротуарі походжає ворона. Дістаю з сумочки кілька круглих вершкових крекерів, що залишилися після кави-брейк, і жбурляю чорній бідасі. Вона не кидається на харч — стоїть над печивом із розчепіреними крильми, ніби боронить його, і голосно каркає. На те каркання з гілок найближчих дерев злітають ще кілька ворон. Ми зупиняємося і дивимося, як вони жадібно визбирують дрібні крихти.

— Людина зробила б так? — задумливо каже Роман.

— Як? — перепитую.

— Поділилася б із ближніми останніми крихтами…

— Може, це її діти? — кажу.

Згадка про дітей заганяє мене в мовчання. Тож говорить переважно Роман. Ні, він приїхав не заради конференції, наука й освіта — не його парафія. Тепер він у відділі журналістських розслідувань — це нова структура в редакції, робота в ній дуже цікава і перспективна. Чому? Тому що повіяло вітром змін: хоч і слабким, однак уже відчутним — з’являються публікації, яких раніше цензура нізащо не пропустила б, на підході кілька цікавих книжок, повертаються з небуття замовчувані імена. Він вірить, що вітер подужчає і розжене цей клятий застій, цю остобісілу затхлість суспільства. У відділі їх поки двоє: він і Михайло — трохи старший, досвідченіший і справді класний журналіст. Але зараз стільки тем, що вони не встигають, мусять шукати ще якогось бойового хлопця.

Сюди Роман приїхав за завданням нового відділу. Перед самим виїздом йому дали запрошення на конференцію і програмку — мовляв, це ж по дорозі, можеш заїхати, якщо хочеш. А в програмці — моє прізвище. Він зрозумів: доля дає ще один шанс. То як він міг не використати таку нагоду, не заїхати, не зустрітися? Подумав: навіть якщо я забула про нього, навіть якщо заміжня і маю купу дітей, йому ж ніхто не заборонить хоча б побачити мене.

— Ти часом ніколи не була в Соснівці? — питає Роман, коли ми вже пообідали і вийшли з ресторану.

— Навіть не знаю, де та Соснівка і чим вона знаменита.

— Це село, години три їзди звідси і всього годину від мого рідного дому. Там іще після Другої світової війни створили дитбудинок. Сиротинець як сиротинець. Тільки одне невеличке «але» — туди доправляли особливий контингент дітей. Деякі з них де-факто не були сиротами — їх забирали в батьків-політв’язнів, засуджених на тривалі терміни. Хтось із них лишався на засланні навіки-віків, і діти справді ставали сиротами. А від деяких батьків, які врешті-решт поверталися, діти самі відмовлялися, навіть письмово це підтверджували. Виховані в дусі нової ідеології і не без певного впливу, ясна річ, вони воліли де-юре бути сиротами, ніж затаврованими.

Це дуже складна сторінка історії і поки що суцільна біла пляма. Про той сиротинець книжку можна було б написати. Але зараз я не за тим їду. Одна бабуся надіслала нам лист. Мовляв, поїхала провідати внука, а його в дитбудинку немає. Бабуся хоч і старенька, але грамотна і наполеглива — розвідала якимось чином, що хлопчика, цілком врівноваженого і завжди спокійного, забрали до психлікарні, та не одного, а ще з шістьома дітьми. У листі вона питає: «Чи може в семи дітей водночас статися психічний розлад? Адже, як відомо, люди божеволіють поодинці, а не гуртом».

Ми трохи «промацали» це питання і запідозрили, що в дитбудинку випробовували якісь нові ліки, що й спричинили побічний ефект. Куди приведе ниточка — у той чи той бік, мусить з’ясувати спеціальний кореспондент Роман Ружин, тобто я.