Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

Дівчина в червоному пуховику з капюшоном запитує, чи виходжу я біля педінституту. Авжеж, кажу, і стаю за нею. Мабуть, ноги також мають свою пам’ять, бо несуть мене туди, куди треба. Моя Швабранія порожня. Цієї пори люди зазвичай бояться ходити до лікарів, кажуть, є така прикмета: підеш в лікарню перед Новим роком, то цілий наступний рік ходитимеш. А кому цього хочеться? Хтось є тільки в одному з кабінетів — крізь щілину між одвірком і дверима проникає тонесенька смужка світла. Саме туди мені треба. Цікаво, чому той «хтось» досі не пішов додому: не може чи не хоче? Чи когось чекає? Ну точно не мене. Але таку радість важко підробити — всі зморщечки з обличчя враз утікають до очей і розбігаються навколо них маленькими промінчиками.

— З Новим роком! — кажу і простягаю цукерки.

— Дякую, Іринко. Щиро дякую! Мене ще ніхто не вітав, ти перша, — усміхається жінка (Господи, як же її звати?) і обнімає мене. — Схудла як! Тільки очі, як тернівки, — на півобличчя.

— Мої очі стали чорними? — дивуюся.

— Не переживай, такі, як і були, — темно-сині, аж до чорноти, але не чорні. Такий колір мають сливки-тернівки. Хіба ти ніколи не бачила сливок-тернівок? Гарні в тебе очі, Іринко, дуже гарні, незвичайні. А я для тебе також дещо маю.

Вона подає мені пачку листів, перев’язаних зеленою медичною гумовою ниткою.

— Листів багато, а адресант один — Роман Ружин. Читай, а я тим часом чайку заварю. Разом скуштуємо твої цукерки.

Роман… Романа мені наказано забути. Суворо наказано. Але я не можу. Не можу я забути Романа! Витягаю з-під гумки нижній конверт, найдавніший. Надриваю тремтячими пальцями кутик, тоді розриваю повністю, дістаю лист.

«Кохана! Чому ти не приїжджаєш? Чому не пишеш? Я…»

Рву на чотири частини і викидаю у пластиковий кошик зі сміттям. Відкриваю наступний.

«Іриско! Я божеволію! Чому ти мовчиш? За що?..»

Рву і викидаю слідом за першим. Решту навіть не розкриваю — просто викидаю у смітник. Навіщо вони мені? Я не підходжу Романові. Я йому непотрібна, йому треба здорову дружину, яка народить йому купу здорових дітей. Нащо він пише? Що маю йому відповідати? Що пояснювати? Хіба я не хочу, щоб він був щасливим? Хай буде. Будь щасливим, Романочку! А мені судилося інше життя, в мене велика місія і… самотність.

— Навіщо ти так? — Жінка стоїть біля кошика, дві склянки ледь-ледь тремтять на маленькій круглій таці, розхлюпаний чай скапує на викинуті листи. — Навіщо, дівчинко? Він же тебе так любить! Приїжджав сюди, десь тиждень потому, як ти на роботу не вийшла. Важко було дивитися на хлопця. Просив: «Варваро Петрівно, допоможіть!»

«Отже, Варвара Петрівна», — фіксую в пам’яті.

— А чим я могла допомогти? Спочатку й сама не знала, де ти. То вже пізніше ми з Олександром Танасовичем додзвонилися до Бориса Марковича. А як дізналася, засумнівалася, чи маю право повідомляти Романові. Це ти маєш вирішити. Написала б усе-таки, пояснила. Він усе зрозуміє. Хто любить, той розуміє… А він любить. Я знаю одну стару пані, яка колись, у твої роки, так само мовчала і ховалася, і ніхто їй, козі дурній, не підказав, що втратити любов дуже легко, а щоб знайти — цілого життя може не вистачити.

Що можу їй сказати? Що? Ледве стримую сльози й обпікаю вуста поруділим від чайного пакетика окропом.

— Усе буде добре, Іринко, — заспокоює мене Варвара Петрівна. — Олександр Танасович оформив тобі академічну відпустку на рік. Він добра людина, він такий… Якщо вже когось полюбив, то ніколи не зрадить, не відступиться. Таких, як він, мало. У вересні продовжиш навчання, і я тобі, як рідній доньці, раджу — іди на стаціонар. Навіщо тобі ця робота? Це не твоє. Тобі ж Бог дав інше призначення. Подумай над тим, що я кажу. Гаразд? А поки відпочивай, більше гуляй, набирайся сил. І… забери ці листи, не залишай їх тут. Зневажати любов, навіть чиюсь, — то великий гріх.

Вона нагинається і дістає з кошика для сміття нерозкриті конверти, на верхньому — кілька рудуватих чайних крапель. Дякую за чай і вибігаю. Подалі від листів, що ніби кричать до мене й обпікають тим криком гірше за окріп.

У нашому інституті — конференція молодих науковців. Уперше за всю історію вишу, тому навколо неї так багато руху та розмов. Я не науковець, але Олександр Танасович залучив до виступів кількох старшокурсників, у тому числі й мене, без п’яти хвилин випускницю і майбутню аспірантку. Запрошено кількох відомих професорів з інших закладів, групу письменників і чимало журналістів. Гості і наші викладачі зайняли перший і другий ряди, студентство розсілося за ними: ближче — учасники, далі — слухачі.

«Зелена, але багатообіцяюча паросль» отримує слово наприкінці пленарного засідання. Хвилююся, як перед екзаменаційною комісією, тому кладу на кафедру аркуш із промовою — так, про всяк випадок. «Шпаргалка» стає у пригоді тільки в перші хвилини, потім сум’яття минає, і я вже не маю потреби зазирати в написане — вільно викладаю думки, звертаюся до аудиторії. Дивлюся в зал, на другий ряд, і раптом забуваю, що мала сказати далі. Опускаю очі, рядки ніби стрибають, хутко дочитую останній абзац і йду зі сцени.